Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Мене звуть Філні, дурненька, — сказав один із хлопчаків, а другий посміхнувся і докинув:　

— А мене — Адам, але не переймайся! Це зайві деталі, можеш називати мене Джеймсом.　

Пустивши їхні слова повз вуха, я підхопила Леслі під руку, і ми помчали вниз.　

— Суниці! — крикнув мені вслід Джеймс. — Суниці — моя найулюбленіша страва!　

— Це ще навіщо? — допитувалася Леслі, поки ми спускалися сходами.　

— Зустрівшись із Джеймсом на цьому балу, я застережу його від віспи, — пояснила я. — Йому щойно стукнуло двадцять один. Занадто рання смерть, як гадаєш?　

— Але чи можна тобі в це втручатися? Ну, знаєш, доля, конем не об’їдеш і таке інше…　

— Так, але ж чомусь він досі тут вештається. Може, це моя доля допомогти йому?　

— І тому тобі знову треба на цей бал? — запитала Леслі.　

Я знизала плечима.　

— Напевно, все це записав граф Сен-Жермен у цих безглуздих хроніках. Щоб краще зі мною познайомитись або щось таке.　

Леслі красномовно підвела брови.　

— Щось таке.　

Я зітхнула.　

— Просто бал відбудеться у вересні 1782 року, а за рік Джеймс уже захворіє. Якщо я його попереджу, він зможе, наприклад, поїхати в село, тільки-но почує про появу епідемії. Або принаймні триматися далі від цього лорда Дінґенса. Ти чого шкіришся?　

— Тобто ти скажеш йому типу: «Привіт! Я прилетіла з майбутнього, а ти невдовзі підхопиш віспу». А щоб він повірив, назвеш ім’я його улюбленого коня?　

— Ну… план поки що потребує доробок.　

— Краще б ти зробила йому щеплення, — запропонувала Леслі й штовхнула двері на подвір’я. — Але це буде не так і просто.　

— То й що. Хіба є щось просте цього дня? — сказала я і простогнала: — О ні!　

Біля лімузина, який сьогодні, як і щодня, відвозив мене в штаб-квартиру Вартових, стовбичила Шарлотта. А це означало тільки одне: сьогодні мене вкотре мордуватимуть менуетами, реверансами і Великою облогою Ґібралтару. Незамінні знання для підготовки до балу 1782 року, принаймні так вважали Вартові.　

Та, на диво, побачивши Шарлотту сьогодні, я засмутилася значно менше, напевно, від хвилювань через близьку зустріч із Ґідеоном.　

Леслі примружилася.　

— А що це за чувак там, коло Шарлотти? — вона показала на рудого містера Марлі, адепта першого рівня, що мав не тільки звання, а й здатність червоніти по маківку. Він стояв біля Шарлотти, ввібравши голову в плечі.　

Я пояснила це Леслі.　

— Певно, він боїться Шарлотту, — додала я. — Але загалом вважає її неймовірною.　

Шарлотта, помітивши нас, нетерпляче махнула рукою.　

— Хай там як, але їхні кольори чудово пасують одне до одного, — сказала Леслі й обняла мене. — Хай щастить. Пам’ятай усе, про що ми з тобою сьогодні говорили. Пильнуй. І, будь ласка, сфоткай для мене цього містера Джордано!　

— Джордано, просто Джордано, коли хочеш, — передражнила я, гугнявлячи, як мій учитель. — До вечора.　

— Ага, ось іще що, Ґвен. Не здавайся Ґідеону занадто швидко, домовилися?　

— Нарешті! — буркнула мені в обличчя Шарлотта, коли я підійшла до машини. — Ми чекаємо тут уже купу часу. І всі на нас витріщаються.　

— І коли тобі це заважало? Привіт, містере Марлі. Як ся маєте?　

— Е-е-е… добре. Е… а ви? — містер Марлі знову зашарівся.　

Мені було його шкода. Я теж досить легко червонію, але містеру Марлі наче було мало червоних щік-помідорів, його вуха та шия теж спаленіли. Жах та й годі!　

— Просто чудово, — сказала я. Подивилася б я на його обличчя, якби я, наприклад, сказала «хріново».　

Він відчинив дверцята автомобіля, і Шарлотта граційно пурхнула всередину — вона сіла на заднє сидіння, а я вмостилась навпроти.　

Машина рушила. Шарлотта дивилася у вікно, а я з невидючим поглядом міркувала, як же триматися з Ґідеоном: бути холодною і неприступною, підкреслено доброзичливою чи байдужою? Я сердилась на себе за те, що не обговорила це питання з Леслі. Лімузин виїхав нагору до Стренду[9], і Шарлотта перевела погляд з вікна на свої нігті. Потім раптово звела очі, оглянула мене з ніг до маківки й задерикувато спитала:　

— Ти з ким підеш на вечірку до Синтії?　

Вона ніби напитувала серйозну сварку. Добре, що ми вже під’їжджали. Лімузин повернув на стоянку на Кровн-офіс-роу.　

— Ну, не знаю. Поки ще не вирішила, може, з жабеням Кермітом або зі Шреком, якщо він матиме для мене час.　

— Ґідеон хотів піти туди зі мною, — заявила Шарлотта, допитливо заглянувши мені в обличчя. їй вочевидь кортіло дізнатися, як я на це зреагую.　

— Дуже мило з його боку, — щиро мовила я і посміхнулася.　

Це було легко зробити, адже глибоко в серці все, що стосувалося Ґідеона, я для себе вирішила.　

— Навіть не знаю, чи зможу я пристати на його пропозицію… — Шарлотта зітхнула, але погляд її залишився таким же допитливим. — Він напевно почуватиметься не в своїй тарілці серед цієї дрібноти. Ґідеон і так частенько нарікає, що мусить терпіти наївність та незрілість деяких шістнадцятирічок…　

На мить мені навіть здалося, що її слова можуть бути правдою, а не те, щоб вона хотіла мене позлити. Але коли й так, я нізащо не подарую їй насолоди допекти мені до серця.　

Я кивнула, сповнена співчуття:　

— Добре, що він буде в товаристві такої дорослої та поміркованої дами, як ти, Шарлотто, а якщо йому цього мало, він завжди може погомоніти з містером Дейлом про згубні наслідки юнацького алкоголізму.　

Машина загальмувала й зупинилася на спеціально відведеному для неї місці, просто перед будинком, де ось уже кілька століть розташовувалася штаб-квартира Ложі Вартових.　

Водій вимкнув двигун, і містер Марлі одразу вистрибнув із переднього сидіння. А проте я випередила його і відчинила свої дверцята раніше за нього. Тепер я дуже добре розуміла, як почувається королева. Навіть вийти з машини не може сама, бідолаха.　

Я схопила наплічник і вилізла з лімузина, злегковаживши простягнуту руку містера Марлі. Потім, намагаючись говорити якнайвеселіше, сказала:　

— А зелений — це, так би мовити, колір Ґідеона.　

Ха! Шарлотта і не ворухнулась, але в цьому раунді перемога залишилася за мною, це вже напевно. Я відійшла на кілька кроків і, переконавшись, що мене ніхто не бачить, дозволила собі переможно посміхнутися.　

На сходах до дверей штабу Вартових на осонні грівся Ґідеон. Отакої! Я з головою поринула у пускання шпичок Шарлотті і навіть не спромоглася роззирнутися. Дурне марципанове серце в моїх грудях не знало, чи стиснутися йому від образи, чи закалатати від радості. Угледівши нас, Ґідеон підвівся й обтрусив свої джинси. Сповільнюючи кроки, я гарячково міркувала, як же мені все-таки триматися. Моя нижня губа так тремтіла, що