Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Це омана слуху чи містер Вітмен справді порадив запастися снодійним? — перепитала я Леслі. — Ну, після того, як сказав, буцімто в мене жахливий вигляд.　

— Так, він тільки таке й може! — пирхнула Леслі. — Удень тобі треба виконувати все, що скажуть Вартові, а вночі — спати як убитій, щоб у голову, бува, не потрапили дурні думки. Але нас не обведеш круг пальця. — Вона жваво відкинула пасмо волосся з обличчя. — Ми їм покажемо, що вони тебе ой як недооцінюють.

— Але ж… — протягнула я, проте у погляді Леслі читалася похмура рішучість.　

— Розробимо Грандіозний План на першій перерві у дівчачому туалеті…　

— Слухаю! — відгукнулася я.　

До речі, містер Вітмен помилився — вигляд у мене був аж ніяк не втомлений (на перервах я раз у раз перевіряла це, заглядаючи в люстро в дівчачому туалеті). Дивно, але почувалася я геть інакше. Після наших нічних пошуків скарбу я швиденько заснула без жодної жахливої думки. Мені навіть наснилося щось хороше, бо кілька чарівних митей між спанням і пробудженням я відчувала, що впевнена в собі і сповнена надій. Та щойно я розплющила очі, як сумні спогади про вчорашнє наринули на мене ще дужче, а першою думкою було: Ґідеон тільки прикидався.　

Одначе дещиця мого попереднього радісного настрою не полишала мене цілий день. А може, річ у тому, що я врешті поспала кілька годин? Чи збагнула уві сні, що в наші часи сухоти лікують? Чи мої слізні залози просто висохли?　

— Чи можливе таке, що Ґідеон справді хотів будь-що закохати мене в себе, а потім — мимоволі — і сам закохався? — обережно запитала я Леслі після уроків, коли ми складали свої манатки. Цілий ранок я і словом про це не прохопилася, щоб ясно мислити і скласти наш Грандіозний План. Але зараз мене розривало від бажання вибалакатись.　

— Так, — кивнула Леслі, на хвильку замислившись.　

— Правда? — ошелешено перепитала я.　

— Може, він саме це хотів сказати тобі вчора. Ми завжди хвилюємось, коли у кіно перед хепі-ендом виникають серйозні непорозуміння — як так, рано глядачеві розпружуватись! Та ось у реалі їх цілком можна усунути, лише відверто поговоривши.　

— Точно! У кіно на цьому місці ти репетуєш в екран: «То скажи йому про це просто, корова ти дуркувата!»　

Леслі кивнула.　

— Але в кіно заважає якась перешкода. Чи то собака пошкодив телефонний дріт, чи то підступна завида приховала від героя записку, чи то мати божиться, ніби він переїхав до Каліфорнії… Ти ж мене розумієш! — Вона простягнула гребінець, пильно дивлячись на мене. — Знаєш, що більше я це обмірковую, то дужче мені здається, що він таки всмалився в тебе.　

У моїх очах забриніли сльози полегшення.　

— Утім, хоч який він не є свинтус, але… але, певно, я могла б йому пробачити.　

— Певно, що так, — весело підморгнула Леслі, — я тут прихопила водостійку туш і блиск для губ — візьмеш?　

Вони точно не зашкодять.　

Клас ми залишили останніми. Я почувалася на сьомому небі, і Леслі просто змушена була вгамувати мене стусаном у бік.　

— Не те щоб я охолоджувала твій ентузіазм, але цілком можливо, що ми прорахувалися. Бо передивилися романтичних фільмів.　

— Та знаю, знаю, — мовила я. — О, а ось і Джеймс.　

Я обернулася. Майже всі учні вже попрямували до виходу, тому мало кого цікавило, що я розмовляю з порожньою нішею.　

— Привіт, Джеймсе!　

— І я вас вітаю, міс Ґвендолін, — на ньому, як завжди, були квітчастий сурдут, прикорочені штанці з манжетами та кремові панчохи. Взутий він був у парчеві туфлі зі срібними пряжками, а шийну хустку пов’язав так елегантно і вигадливо, що аж не вірилося, ніби він зробив це власноруч. Але найхимерніше виглядали його кучерява перука, шар пудри на обличчі й наліпки, які він з якогось дива називав «мушками». Без цього маскараду та в сучасному ганчір’ї Джеймс мав би доволі нічогенький вигляд.　

— Де тебе носило сьогодні цілий день, Джеймсе? Ми ж домовлялися зустрітися на другій перерві! Ти що, забув?　

Джеймс похитав головою.　

— Ненавиджу лихоманку! Цей сон мені геть не до душі. Тут усе таке… огидне — Він важко зітхнув і підвів очі на стелю. — Я вкотре запитую себе: які невігласи замалювали такі мистецькі фрески? Та батькові вони коштували цілих статків. Найбільше мені до вподоби пастушка в центрі, вона зображена так майстерно, хоча моя матінка раз у раз говорить, що одягнена вона занадто нескромно.　

Сумний погляд Джеймса перескочив з мене на Леслі, затримавшись на плісованих шкільних спідницях вище колін, а потім і на самих наших колінах.　

— Якби ж то бідолашна матінка знала, що понатягують на себе герої мого хворобливого марення… то не на жарт би злякалася! Власне, я і сам наляканий. Зроду б не подумав, що моя уява має настільки зіпсутий смак.　

Здається, днина у Джеймса видалася кепська.　

На щастя, Ксемеріус (Джеймс, до речі, терпіти його не міг!) залишився сьогодні вдома (щоб пильнувати скарби та містера Бернарда, як він запевняв. Та, як на мене, він просто хотів підглядати через плече тітки Медді в черговий бульварний роман).　

— Зіпсутий смак! Який милий комплімент, Джеймсе, — тактовно зауважила я. Скільки вже я торочила горопашному привидові, що він не спить і не марить, а насправді помер років так двісті тридцять тому! Видно, не надто приємно чути таке на свою адресу.　

— До цього доктор Берроу пускав мені кров, і я навіть трохи напився, — правив він далі. — Було б чудово марити цього разу про щось інше, але шкода… я знову тут.　

— От і добре, — радісно мовила я. — Мені б тебе вельми бракувало.　

Губи Джеймса розтягнулися в посмішці.　

— Так, я ж бо брехав собі, запевняючи, що викреслив вас зі свого серця. Ви хочете повернутися до наших уроків гарних манер?　

— На жаль, у нас уже немає часу. Але завтра — як завжди, правда?　

На сходах я обернулася й запитала:　

— Ага, до речі, Джеймсе, 1782 року, у вересні, як там звали твого улюбленого коня?　

Двоє хлопчаків, що тягли коридором стіл із проектором, закам’яніли на місці, а Леслі захихотіла, коли обидва в один голос вигукнули:　

— Це ти мені?　

— Торік? У вересні? — перепитав Джеймс. — Звісно ж, Гектор. Він завжди буде моїм улюбленим скакуном. Найрозкішніший сиваш, якого лише можна уявити.　

— А яка твоя улюблена страва?　

Хлопчаки з проектором витріщалися на мене, як на божевільну. Джеймс спохмурнів.　

— Куди ти хилиш? Зараз я не голодний.　

— Ну, це може