Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

Поверненець тим часом підкрадався сходами до нас. Віск уже опав з його пальців, і я чула, як вони огидно клацають об камінь — клац, клац, клац... Я поглянула нагору — там Локвуд бився з другим привидом, що метушився туди-сюди, ухиляючись від рапіри.

— Усе дуже просто. Просто до смішного! Дивуюсь, як ви самі не второпали! Той дух, що внизу, тягає своє Джерело з собою. Ти ж бачиш його кістки? А щодо того духа, який крутиться над вашими головами... де його Джерело?

— Звідки мені знати... — почала я, оглядаючись, аж тут зненацька зрозуміла, де слід шукати Джерело. Звичайно, в ніші на місці каменя, що випав! Я стиснула зубами ліхтарик, підскочила, вхопилась за край ніші й зазирнула всередину. Там була невеличка, вкрита шаром срібла заглибина, а в ній — пара рожевих пластмасових штучних щелеп.

— Штучні щелепи? Цікаво, для кого вони можуть правити за Джерело?

— А що тобі до цього? Просто спробуй знищити їх!

Та я вже й без черепа вхопила їх — аж до огидного гладенькі й страшенно холодні. Без жодного вагання я зіскочила вниз, на сходи, й жбурнула щелепи в темну безодню. Спектр у подобі літньої жінки здригнувся, його обриси розпливлися. Шалено блиснули темні очі, й привид услід за своїм Джерелом пропав у пітьмі. Потойбічний вітер одразу вщух, і ми залишились на сходах самі — крім хіба що Поверненця, який і досі дряпався вгору, до нас.

Із його грудей досі стриміла рапіра, а віск із рук та ніг Гостя вже цілком обсипався. Зараз у яскравому світлі наших ліхтариків він скидався на купу почорнілих кісток, скріплених одна з одною тоненькими нитками плазми. Дотик кощавих пальців, звільнених від покриття, тепер міг бути смертельно небезпечним. Тріснута воскова голова шкірилась у моторошній посмішці.

Привид кинувся до нас. Джордж зойкнув, Кіпс заверещав, Голлі встигла махнути рапірою. Кінчик її клинка перетяв Гостеві шию. Воскова голова хитнулась, відскочила, вдарилась об стіну, а далі з глухим стукотом покотилася сходами вниз.

Ми завмерли, сподіваючись, що безголове тіло кинеться за нею навздогін, однак на місці відтятої голови з’явилась нова — прозора, примарна. Тепер було видно, що це привид чоловіка з довгастим зморшкуватим обличчям і густим скуйовдженим волоссям.

— Він ще й досі тут?! — простогнав Джордж. — Дайте нарешті перепочити!

Та ми вже квапили його, і Джордж поліз нагору. Він був першим, я виявилась останньою — якщо не рахувати склянки з черепом у моєму рюкзаку.

— Не забудь! — уперто шепотів він мені на вухо. — Завтра! Ти обіцяла!

— Еге ж, якщо доживу...

Над нашими головами вже виднів прохід, крізь який ми потрапили до підземелля, й сірий промінь світла, що проникав через нього. Мої ноги ніби налилися свинцем — я ледве ворушила ними.

— Маріса... —лунав за моєю спиною потойбічний голос. — Маріса...

— Він справді хоче впіймати тебе, — зауважив череп. — Його плазма просто-таки рветься на волю. Ще трохи — й він вискочить із своїх кісток, тож будь обережна, Люсі Поспішай.

— Спробую! — процідила я крізь зуби.

Щось ухопилось за мій рюкзак і потягло мене назад. Я зойкнула, шарпонулась уперед і врізалась у Кіпса. Той налетів на Локвуда, який штовхнув Голлі й Джорджа, що йшли попереду нього. Цієї моторошної миті всі ми мало не повалились зі сходів, проте все ж таки зуміли встояти на ногах, дико махаючи в повітрі руками, щоб зберегти рівновагу. Вже наступної секунди ми одне за одним вискочили з проходу нагору, а за нами лунало клацання кощавих пальців по сходах.

Вистрибнувши останньою в темну залу мавзолею, я озирнулась і побачила просто в себе під ногами біле примарне обличчя, що зирило на мене з мороку.

Локвуд із Кіпсом уже трималися за краї піднятої кам’яної плити. Я відкотилась убік, і вони відпустили камінь, який з гуркотом став на місце. Вогники ліхтарів блимнули. Будинком прокотилось відлуння.

— Охорона... — скривився Локвуд.

Я поставила свій рюкзак на підлогу. На його поверхні курились три смуги — слід кощавих пазурів привида.

Ми сіли на краєчок кам’яної плити, відсапуючи, мов зіпсовані катеринки.

— Ми зробили це, — прошепотіла Голлі.

— Зробили, — підтвердив Кіпс. — Дякувати Богу!

З рюкзака визирнуло й задоволено кивнуло зеленкувате обличчя черепа.

— Чудово... Встигли в останню мить, — він значуще помовчав. — До речі цю плиту обшито зсередини залізом?

— Ні, — захекано відповіла я.

— А може, сріблом?

— Ні.

Череп захихотів:

— Авжеж, навіщо робити такі дурниці? Ще й надто дорого... Ну, хоч якийсь захист там був? — він усміхнувся мені. — Чи...

Чи... що?

— Локвуде! — окликнула я, поспіхом відсуваючись від краєчка плити. З під неї вже текли біло-блакитні крижані струмені. Ми всі вмить порозлізались у різні боки, дряпаючи рапірами підлогу. Водночас із цим над плитою, ніби витягтись крізь камінь на невидимих нитках, з’явився дух. Свої кістки він залишив унизу, на сходах. Спочатку показалася зморшкувата, заснована павутинням голова з вишкіреними зубами, за нею шия, тоді прикриті пожмаканим полотном груди. Тут-таки довкола почало розливатись огидне потойбічне світло. Воно огорнуло нас, і ми заціпеніли, наче хробаки під відсунутим поваленим стовбуром.

Десь поряд зі мною Кіпс намагався витягти свою рапіру, та ніяк не міг цього зробити, бо саме сидів на ній. Локвуд, стоячи навколішки, шукав на поясі каністру з магнієм. А що тим часом робила я? Задкувала далі, бо привид, здавалося, зосередив свою увагу саме на мені. Отже, я задкувала, а привид дедалі більшав, тулячи до боків свої прикриті полотном руки.

— Ти диви, а він таки здоровило, — озвався череп таким голосом, у якому було чути хіба що суто наукове зацікавлення.

Я вдарилася спиною об холодну стіну мавзолею.

Привид ворухнувся. Легко, наче та акула серед моря, він подолав простір, що розділяв нас, і завис наді мною.

До мого обличчя наблизилось його лице, геть заросле брудом та павутинням. Я відчула запах воску та вогкої землі — дух цілковитої, безмежної самоти цього потойбічного Гостя. Він простяг до мене свою висохлу руку, ворухнув примарними пальцями, і в моїй голові пролунало:

— Маріса Фіттес...

Мої колеги щось кричали, та я не звертала на них уваги. Я чула тільки хрипкий, далекий голос привида.

— Маріса Фіттес...

— Так! — відповіла я. — Що з нею?

До мене наблизився Локвуд із