Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Олівер Дрейк очікує на мене під будинком. Я здивована. Він чемний, усміхнений, ще й двері відмикає, коли підходжу до автомобіля. В салоні, коли займаю місце, вкладає в руки букет червоних троянд. З несподіванки червонію. Мені ніколи не робили таких подарунків. По дорозі я здебільшого мовчу, адже майбутній партнер Деймона постійно на телефоні, і перед кожним дзвінком перепрошує. Не знає, бідолашний, я тільки рада цьому. Поки теревенить, фотографую букет й скидаю Деймону, а ще пишу:

Я: “Бачиш, на світі є нормальні чоловіки”. 

Деймон відповідає майже миттєво:

Деймон: “О, дорогенька, все так просто з тобою?...”

Я готова проклясти Поузі. Може шабаш знайти якийсь? Кажуть, у місті є відьми, котрі наведуть прокляття на будь-кого. Ховаю телефон. Вчасно, ми вже під'їхали під найдорожчий кінотеатр міста. Звідки знаю: тому, що він в елітному районі міста, який протилежний району Деймона — Едему. Олівер максимально вихований. І, чи то я за час спілкування з Деймоном, забула, що бувають нормальні люди, чи то проживання у моєму районі впливає, проте цей чоловік таки вражає. На щастя, одягнений Дрейк не у костюм, а в темну футболку, джинси, і на плечі накинута джинсовка. Принаймні, не почуваюся дурепою. 

Вперше ми нормально говоримо поки обираємо фільм. Олівер не проти мого вибору, за що подумки ставлю йому плюсик, ми йдемо на “Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій”. Чоловік м'яко й обережно пропонує попкорн, напої, та я відмовляюся, тож він і собі не бере. Сеанс одразу, не потрібно чекати, нас одразу проводять у зал, і от тут я дещо втрачаю орієнтири: переді мною лише один диван. Він великий, зручний, вмістить щонайменше п'ятеро осіб, але він один у досить малому залі, і більше тут нікого. Приємна дівчина проводжає нас, показує де пледи, проста вода, туалет й, пропонує пульт Дрейку. Ми займаємо місце на дивані, на цьому світло гасне, тепер ми тет-а-тет. Прокашлююся, Олівер вмикає фільм, пропонує воду й аж тоді відкидається на спинку дивана. Спершу почуваюся напружено. Постійно хочеться роззирнутися, впевнитися, що ж це за зал такий, та згодом змушую себе заспокоїтися. Врешті-решт, фільм цікавий. Співоча пташка вражає красою, як і зміна Коріолана Сноу від милого хлопчика до вбивці. 

Майже дві години минають, як хвилина. Фільм завершується, Олівер вмикає світло та усміхається, поглядаючи на мене:

— Сподобався? — питання просте, чому ж складно вичавити слово. 

— Дуже, — змушую себе. 

— Можливо, ти зголодніла? Повечеряємо? 

Проблема. Я не хочу з ним вечеряти. Втім, і з іншого боку, Дрейк чемний та культурний, це я якась дика, тож примушую себе кивнути. Чоловік аж розцвітає, коли погоджуюся. Ми досить швидко залишаємо кінотеатр та йдемо до машини. До речі, в Дрейка електрокар. Надзвичайно прикольна автівка. Мій букет терпляче очікує на власницю позаду. Поки їдемо обговорюємо фільм. 

Ресторан, у який привозить, вражає не менше кінотеатру. Стильний, лаконічний зовні та всередині, а ще, тут досить мало людей. Враховуючи наш одяг, радію цьому. Навряд ми б сподобалися еліті у повсякденному одязі. Нас зустрічають, мило усміхаючись, проводжають за столик. Замовлення ми робимо ідентичне під час минулої зустрічі: салати та легкі напої. 

— Отже, — Дрейк уважно розглядає мене, — ти помічниця Деймона. З яких питань ти допомагаєш йому? 

Вагаюся. Правду розкривати ніхто не буде, за це Леонард Поузі з мене шкіру здере. А от брехня має бути правдоподібна. 

— З усіх, крім бізнесу. — широко усміхаюся.

— Справді? Конкретніше? 

Допит дратує. Яка різниця, якщо ти покликав на побачення мене? Так і хочеться ляпнути, щоб розбирав це питання з Поузі. Але…

— Організація хатніх справ, свят їх сім'ї… — розводжу руками, мовляв, все на кшталт сказаного. 

— Зрозуміло, — киває. Зелені очі чоловіка уважно вивчають мене. Не прискіпливо, швидше допитливо. — Розкажеш про себе: вподобання, хобі, таланти чи щось таке? 

Ковтаю клубок у горлянці. Про себе говорити не люблю. Немає нічого цікавого у моєму житті. Навіть я не цікава. А Дрейк раптово додає:

— До речі, твій парфум, він пахне надзвичайно. Я ще у кінотеатрі не міг надихатися ним. Мені дуже подобається. Одразу почуваєшся якось…легко, чи що, немов ти богиня літа.

Тепер я червонію. Справді червонію. Компліменти приймати не звикла, швидше стусани від сусідів чи злі погляди від Деймона.

— Дякую, — чи то запитую, чи то стверджую, сама не знаю. — Я люблю різне. — вирішую все-таки поділитися чимось про себе. — Особливих хобі немає. Можливо… хоча ні, — тепер нагадую собі дівчисько шкільного віку. Що розповісти людині, котра має все, а я — нічого?

— Все добре, не нервуй, — м'який голос Олівера не додає сміливості. — Хочеш, розповім я?

З полегшенням видихаю, а потім киваю. На щастя, говорити Дрейк явно любить, тому що я вислуховую історію створення його бізнесу, потім його ідеї про машини, потім про партнерство, а ще пізніше, про хобі у дитинстві. З ним приємно, проте інформації так багато, фактично нічого не запам'ятовую.  Олівер може й непоганий, але він….не мій типаж, а я тим паче не його. Чоловік вважає, що я з такого ж елітного району, як він. Вважає, моя сім'я непогано живе. Він помиляється. Якби не Поузі, ми б взагалі ніколи не зустрілися. 

Нарешті вечір завершується. Чоловік радо привозить під дім Деймона. На прощання просить друге побачення, і я, трясця, погоджуюся.  На компліменті про те, як йому пощастило, що я уважна та цікава співрозмовниця, ледве втримуюся, щоб не скривитися. Дякую за вечір та за букет і нарешті тікаю. Якщо працівники у будинку Деймона й дивуються, то нічого не кажуть. Їх обличчя беземоційні, але я певна, вони точно пам'ятають як вночі тягнула на собі клятого засранця з двадцять першого поверху у крові. 

У квартиру заходжу тихо. Вже за північ, гадаю, частковий власник “Тріо компані” спить. Втім, помиляюся. Варто перетнути поріг та поставити квіти на підлогу, бо більше нікуди, чую голос: