Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Виходжу у вітальню. Поузі, як не дивно, там, сперся на спинку дивана, без клятої футболки, лише в штанах, й красується перев'язаним боком. В руках чашка кави. Поруч палиця. Зате обличчя настільки невимушене, наскільки воно буває в нього одного на всю планету. Хлопець проходиться по мені поглядом. Гордо проходжу повз і він кривиться:

— Парфуми, Ліліт.

— Я йду на побачення. 

— Олівер не оцінить, — роздратовано кидає.

— Справді? От і перевіримо. Не всі ж такі, як ти.

— Які це? — помішує ложечкою напій, звук дратує. Мене взагалі усе дратує.

— Набридливі, огидні, нахабні, зухвалі, і… — більше слів не знаходиться, так і замовкаю стоячи перед Поузі та в очі його дивлячись. Чи то він у мої дивиться з  власної висоти? Боже, дай мені сил. 

— Фантазія, Ліліт, у тебе так собі. — хмикає. Дістає з кишені пластикову картку та простягає мені. — Оплатиш побачення.

— Хіба не Олівер платить? — вигинаю брови.

— Не хочу, щоб ти прибирала увесь кінотеатр, якщо це буде не так. 

Облизую губи, закочую очі, але картку беру. Кладу до сумочки. 

— Підправити вашу репутацію містер Поузі? Гадаю, Олівер бажає знати про тебе усе, — уїдливо кидаю.

— Ну підправ, — криво всміхається. Козел, читає мене наскрізь.

— Обов'язково, — салютую йому та йду геть.

Спиною відчуваю як дивиться вслід, а потім ще й летить кілька слів:

— Я сьогодні ж викину твої парфуми, крихітко.

— Тільки спробуй! — не обертаюся, відмикаю вхідні двері готова вийти.

— Вважай, готово!

Таки обертаюся. Показую середній палець й гупаю дверима. Я б придушила цього хлопця, але не можна, на превеликий жаль.