read-books.club » Сучасна проза » Місто дівчат 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто дівчат"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто дівчат" автора Елізабет Гілберт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 124
Перейти на сторінку:
я промовила це надто тихо, бо ніхто не звернув уваги на мої слова.

Олів мовила:

— Пеґ, а може, записати Вівіан до школи Кетрін Ґіббс, хай вчиться друкувати на машинці.

 Тітка Пеґ, Ґледіс і Селія застогнали.

— Олів вічно намагається записати нас, дівчат, до Кетрін Ґіббс, щоб ми навчилися друкувати, — пояснила Ґледіс. Вона вдавано здригнулася, так наче вчитися друкувати на машинці — майже те саме, що трощити каміння в таборі для військовополонених.

— Зі школи Кетрін Ґіббс виходять здатні до роботи молоді жінки, — сказала Олів. — Молода жінка мусить бути здатною до роботи.

— А я не вмію друкувати, а до роботи здатна! — відказала Ґледіс. — Та я вже маю роботу, чорт забирай! Ти сама мене на неї взяла!

Олів відповіла:

— Артистка ніколи не має нормальної роботи, Ґледіс. Тимчасову — може, й так. Але це не одне й те саме. Твоя справа ненадійна. А от секретарка ніколи без роботи не лишиться.

— Я не просто артистка, — образилася Ґледіс. — Я керую танцювальною трупою. А такі люди завжди знайдуть собі роботу. І взагалі: якщо в мене закінчаться гроші, я вийду заміж, та й по всьому.

— Ніколи не вчися друкувати на машинці, дитинко, — сказала до мене тітка Пеґ. — А якщо таки навчишся, то нікому не кажи, що вмієш, бо від тебе не відчепляться. І стенографії тобі не треба. Бо то смерть. Якщо жінці всунули в руки блокнот для стенографії — все, вона вже ніколи його не позбудеться.

Раптом — уперше, відколи ми піднялися нагору — озвалася неземна істота, яка сиділа у другому кінці кімнати.

— Ти казала, що вмієш шити? — запитала Селія.

Її низький, хриплий голос знову заскочив мене зненацька. Крім того, тепер вона ще й дивилася на мене, аж мені стало трохи лячно. Не хочеться знову й знову називати Селію «гарячою», але без цього слова ніяк: вона була з тих жінок, від яких усе тліє, навіть якщо вони самі нікого спопеляти не хочуть. Я не могла витримати її гарячого погляду, тому просто кивнула і сказала, повернувшись до тітки Пеґ, — біля неї було безпечніше:

— Так, вмію. Мене навчила бабця Морріс.

— А що саме ти шиєш? — поцікавилася Селія.

— Ну от цю сукенку я пошила сама.

Ґледіс аж запищала:

— Ти сама її пошила?

Вони з Роландом кинулися до мене так само, як кидалися колись дівчата, почувши, що я сама шию собі одяг. Не встигла я оком змигнути, як вони вже обмацували мою сукенку, наче дві милі мавпочки.

— І це ти теж сама зробила? — перепитала Ґледіс.

— І навіть мережку? — запитав Роланд.

Мені хотілося відповісти, що це дурничка, бо ж і справді, супроти того, що я вміла, ця скромна — хоч і начебто майстерно пошита сукенка — була дрібничкою. Але й видатися зарозумілою теж не хотілося. Тому натомість я сказала:

— Весь одяг я собі шию сама.

Селія знову озвалася з другого кінця кімнати:

— А костюми зможеш пошити?

— Напевно… Залежить, які саме, але думаю, що зможу.

Тоді вона підвелася й запитала:

— От щось такого типу?

І дозволила халатику спасти з плечей на підлогу, показавши костюм насподі. (Я знаю, що фраза «дозволила халатику спасти з плечей» звучить пафосно, але Селія належала до тих жінок, які не просто знімають одяг, як усі інші смертні жінки, а неодмінно «дозволяють йому спадати».) Вона мала незрівнянну фігуру, а от костюм був звичайнісінький: металево-сіра штучка з двох частин, схожа на купальник. З тих, що краще виглядають на відстані п’ятнадцяти метрів, аніж зблизька. Тісні шортики з високою талією, оздоблені пістрявими блискітками, і ліфчик, розцяцькований яскравими намистинками й пір’ям. Костюм їй личив — але тільки тому, що їй личила б і лікарняна сорочка. Бо, чесно кажучи, сидів він на ній не дуже. Бретельки треба було повністю переробити.

— Таке я зможу пошити, — сказала я. — Трохи мороки з намистинками, але ж це треба тільки сісти й попришивати. А все решта просто.

Раптом мене осяяло, так наче в нічному небі спалахнув феєрверк:

— А може, у вас є художниця з костюмів? Я б могла працювати разом із нею. Стати її помічницею!

У кімнаті вибухнув регіт.

— Художниця з костюмів! — повторила Ґледіс. — Ми тобі що — «Парамаунт Пікчерз»? Чи ти думаєш, ми ховаємо в підвалі Едіт Гед?

— Дівчата самі відповідають за свої костюми, — пояснила тітка Пеґ. — Якщо в нашому гардеробі не знаходиться нічого, що б їм підійшло — а там ніколи нічого не знаходиться, — вони мусять самі подбати про свій одяг. Воно їм, звісно, обходиться в копійку, але так вже склалося з самого початку. Ти де дістала свій костюм, Селіє?

— Відкупила у знайомої. Пам’ятаєш Евелін з «Ель-Морокко»? Вона вийшла заміж і перебралася в Техас. І продала мені цілу скриню з костюмами. Мені пощастило.

— Ага, точно, — форкнув Роланд. — Пощастило, що триперу не підчепила.

— Дай спокій, Роланде, — сказала Ґледіс. — Евелін була чемна дитина. Ти просто заздриш, бо вона вискочила заміж за ковбоя.

— Якщо ти захочеш допомогти малятам з костюмами, Вівіан, усі будуть тобі дуже вдячні. Це я точно знаю, — мовила тітка Пеґ.

— А костюм для «Південних морів» ти зможеш мені пошити? — запитала Ґледіс. — Такий, як у гавайських танцівниць хули?

Питати про таке — те саме, що питати шеф-кухаря, чи зможе він зварити кашу.

— Звичайно, — відповіла я. — Завтра пошию.

— А мені? — спитав Роланд.

— Я не маю грошей на нові костюми, — втрутилася Олів. — Ми на цю тему не говорили.

— Ох, Олів, — зітхнула тітка Пеґ. — Ти точнісінько як та попадя. Та хай собі малята повеселяться.

Я не могла не помітити, що відколи зайшла розмова про шиття, Селія не зводила з мене погляду. Перебувати в її полі зору було страшно й бентежно.

— Знаєш що? — запитала вона, уважніше мене роздивившись. — А ти гарна.

Відверто кажучи, люди зазвичай помічали це раніше.

Але хіба можна було звинувачувати Селію в тому, що та досі майже не звертала на мене уваги, якщо вона мала таке обличчя й таке тіло?

— І якщо відверто, — вона вперше за вечір усміхнулася, — ти трохи схожа на мене.

Відразу скажу тобі, Анджело: це неправда.

Селія Рей була богинею, а я — юною дівчиною. У найповерховішому розумінні вона, мабуть, мала рацію: ми обидві були високими брюнетками зі шкірою кольору слонової кості й широко посадженими карими очима. Ми могли б зійти за двоюрідних сестер, а може, навіть за рідних, але точно не за близнючок. Між нашими фігурами не було нічого спільного. Вона

1 ... 10 11 12 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто дівчат"