Читати книгу - "Місто дівчат"

— Завтра вранці не вийде, — відповіла Олів. — Я здала сцену в оренду дитячому танцювальному гуртку.

— Ну, молодчина. Ти завжди вмієш щось придумати. Тоді завтра по обіді.

 — Теж не вийде. Сцену орендували для заняття з плавання.

Тітка Пеґ витріщилась на неї:

 — Заняття з плавання? То як?

— Якась муніципальна програма. Вчитимуть дітей з району плавати.

— Плавати? Вони що — затоплять нашу сцену водою?

— Ясно, що ні. Це так зване сухе плавання. Заняття без води.

— Ти хочеш сказати, що вони пояснюватимуть теорію плавання чи як?

— Щось таке. Просто основи. Показуватимуть на стільцях. Місто за це платить.

— Слухай, Олів. Давай зробимо так: ти скажеш Ґледіс, коли нашу сцену ніхто не орендує — ні танцювальний гурток, ні школа сухого плавання, — і тоді вона збере всіх на репетицію танців для «Південних морів».

— У понеділок по обіді, — сказала Олів.

— Ґледіс! У понеділок по обіді! — тітка Пеґ гукнула до артистки. — Чуєш? Зможеш усіх зібрати на той час?

— Я й так терпіти не можу ранкових репетицій, — відповіла Ґледіс, хоча, як на мене, її відповідь прозвучала не надто твердо.

— Там нема нічого складного, Ґледді, — сказала тітка Пеґ. — Це ж так собі, халтурка. Придумай що-небудь, ти ж умієш.

— Я хочу виступати в «Південних морях!» — озвався Роланд.

— Покажи мені, хто не хоче, — відповіла тітка Пеґ. — Наші малята обожнюють усі ці екзотичні заморські драми, Віві Тільки за цей рік ми ставили індійський мюзикл, виставу про незайману китаянку і п’єсу про іспанську танцівницю. Торік ми пробували виставу про кохання між ескімосами, але нічого доброго з того не вийшло. Костюми були, м’яко кажучи, не дуже привабливі. Там же хутро. А воно важке.

Та й пісні не найліпше вдалися. Ми стільки разів заримували «лід» зі «слід», що в людей голова розболілася.

— Можеш зіграти роль танцюристки хули в «Південних морях», Роланде! — засміялася Ґледіс.

— А що — лице й фігура в мене гарні! — відповів Роланд, прибравши ефектну позу.

— Не кажи, — погодилася Ґледіс. — А ще ти такий худенький, що колись тебе віднесе від нас, як повітряну кульку. Я завжди пильную, щоб ти не стояв на сцені біля мене. Бо поруч з тобою я схожа на товсту корову.

— Може, ти просто набрала кілька кілограмів за останній час, Ґледіс, — зауважила Олів. — Стеж за тим, що їси, а то скоро не влізеш у свої костюми.

— Те, що хтось там їсть, взагалі не впливає на фігуру! — обурилася Ґледіс, простягнувши руку по ще один шматок м’ясного пирога. — Я вичитала таке в журналі. Усе залежить від того, скільки кави ти п’єш.

— Пиячити менше треба! — вигукнув Роланд. — А то вип’єш п’ятдесят грамів — і вже п’яна!

— Що правда, то не гріх! — кивнула Ґледіс. — Я така є, і всі це прекрасно знають. Але ось що я тобі скажу. Якби я так швидко не п’яніла, у мене не було б такого класного сексу!

— Кинь мені свою помаду, Селіє, — сказала Ґледіс до другої артистки; та мовчки витягнула з кишені халатика тюбик помади й передала їй. Ґледіс намалювала губи криваво-червоним — такого відтінку я ще ніколи не бачила, — а тоді поцілувала Роланда в обидві щоки, залишивши великі яскраві сліди.

— Ось тобі, Роланде. Тепер ти — найгарніша лялечка в цій кімнаті.

 Схоже, Роланд був не проти, щоб його отак дражнили.

Він і справді скидався на порцелянову ляльку і, по-моєму, вискубував брови. Я була вражена, що він навіть не намагався поводитися по-чоловічому. Коли розмовляв, то вимахував руками, наче якась дебютантка. І навіть не стер слідів помади зі щік! Так ніби йому хотілося бути схожим на жінку! (Пробач, що я така наївна, Анджело, але тоді я не часто бувала в колі ґеїв. От лесбійок — тих я бачила. Зрештою, я цілий рік провчилася в коледжі Вассара. Навіть я була не така сліпа.)

Тітка Пеґ обернулася до мене.

— А ти що скажеш? Вівіан Луїз Морріс! Що ти збираєшся робити у Нью-Йорку?

Що я збираюся робити у Нью-Йорку? Та те саме, що й вони! Я мріяла пити мартіні з артистками, бути в курсі, що там відбувається на Бродвеї, і підслуховувати плітки про хлопців, які були схожі на дівчат! Мріяла почути про класний секс, яким хвалилися інші. Але такого не можна було казати. Тому я бовкнула геніальну фразу:

— Трохи подивитися на місто! Як тут люди живуть!

Усі витріщилися на мене. Може, вони чекали, що я скажу щось іще? Але що саме?

— От тільки я зовсім не знаю Нью-Йорка, — додала я, мов остання дурепа.

У відповідь на цю нісенітницю тітка Пеґ схопила зі столу паперову серветку й нашкрябала на ній карту Мангеттену.

Шкода, що я не зберегла тієї карти, Анджело. Бо гарнішої за неї я так і не бачила: велика крива морквина — то острів; темний прямокутник посередині — Сентрал-парк; дві розмиті хвилясті лінії — Гудзон та Іст-рівер; значок долара внизу острова — Волл-стріт; музична нота вгорі — Гарлем; і яскрава зірка посередині — місце, де ми перебували: Таймс-сквер. Центр світу! Бінґо!

— Тримай, — сказала тітка. — Тепер ти знаєш дорогу. Та й тут неможливо загубитися, дитинко. Просто дивися на вуличні таблички. Усі вулиці пронумеровані — простіше не буває. Тільки пам’ятай, що Мангеттен — то острів. Бо люди забувають про це. Якщо довго йти в будь-якому керунку, врешті вийдеш до води. Дійдеш до річки — розвертайся і йди в протилежний бік. Розберешся! Тупіші за тебе й то давали собі раду в цьому місті.

 — Навіть Ґледіс, — сказав Роланд.

— Пильнуй свого язика, любчику, — відповіла Ґледіс. — Я тут народилася.

— Дякую! — сказала я, поклавши серветку до кишені. — А якщо вам потрібна якась допомога в театрі, кажіть — я з радістю допоможу.

— Допоможеш? — тітка Пеґ явно здивувалася, почувши це. Напевно, аж такого вона від мене не сподівалася. О Господи, що їй наговорили мої батьки? — Можеш допомогти Олів, якщо тебе таке цікавить. Контора, папери і все таке.

Олів поблідла, коли почула цю пропозицію, і я, по-моєму, теж. Мені анітрохи не хотілося допомагати Олів — так само як їй анітрохи не хотілося, щоб я крутилася біля неї.

 — Або можеш сидіти на касі, — продовжувала тим часом тітка. — Продавати квитки. У тебе ж нема таланту до музики, правда? Дивно, якби був. У нашій родині ні в кого нема.

— Я вмію шити, — сказала я.

Мабуть,