Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
*Аліна
— Так, звісно, але пообіцяй, що з’їси це лише тоді, коли в тебе перестане боліти горло. — Я схвально кивнула, паралельно схрещуючи за спиною пальці. Ще чого? Я не для цього мучилася з тою пігулкою. — От і добре. Тримай!
Давид відсуває нижню полицю морозильної камери й дістає звідти фруктові льоди всіх можливих відтінків. Мої вуста розтягуються у широкій посмішці і я починаю радісно пищати.
— Давиде, я з’їм їх усіх! — весело кажу, міцно обіймаючи Білінського за шию. В цю ж мить мені стає дуже соромно.
Горе так сильно засліпило мене, що я навіть не поцікавилася про те, чи в нього є дівчина. Можливо, вона дуже ревнива й взагалі не в захваті від того, що він тут сидить з якоюсь сестрою друга.
— І навіть мені жодного не залишиш? — з сумом запитує той, намагаючись приховати розчарування. Я відчуваю як мої щоки вкриваються рум’янцем і я починаю нервово жувати нижню губу від стресу.
— Звісно, що залишу... — Я ступаю ще один крок назад, щоб збільшити відстань між нами. — Можна відверте питання? — прошепотіла я так, неначе у мене проблеми з голосом.
— Аж цікаво стало, що тобі так кортить про мене дізнатися, Аліно. Слухаю.
Він розвів ноги в різні сторони, поклав лікті на коліна й зробив імпровізовану підставку з долонь, куди сперся підборіддям. Від його допитливого й водночас проникливого погляду в мене пересохло в горлі. Я потягнулася до крана, щоб набрати в склянку води, але насуплена гримаса Білінського змусила мене зупинитися.
— Що не так? — поцікавилась я, не розуміючи, що знову його не влаштовує.
— У тебе болить горло, а ти хочеш пити холодну воду. Набери теплої з чайника, Аліно. — Останнє речення, яке він сказав до мене, я з сарказмом пробурмотіла собі під ніс. Йому самому не надоїла ця надмірна опіка? Я геть не звикла до того, що хтось мене контролює чи вказує що робити. Я вже доросла дівчинка і знаю, як і що для мене краще. — Ще раз так зробиш і... — Він замислився і це змусило мене розсміятися.
— І нічого ти мені не зробиш, Давиде. — Я швидко випила води й сіла навпроти нього. Нас відділяло якихось декілька сантиметрів простору, який вже напружився від нашої словесної перепалки.
— Отже, що ти хотіла запитати? — запитав Білінський, не відводячи погляду. Я посунула склянку по кухонному острівці й вона зупинилася за декілька міліметрів від краю. Схоже на те, що удача сьогодні на моєму боці.
— Я хотіла дізнатися чи є в тебе дівчина, — відповіла я, соромлячись. Насправді я не знала, як він зреагує на це питання, тому й вагалася так сильно зараз. Або ж я просто боялася, що правда виявиться не такою, якою б я хотіла, щоб вона була... — Не те щоб мені було цікаво. Просто не хочеться, щоб в якийсь чудовий день сюди вдерлася рудоволоса фурія з претензіями до мене.
— Рудоволоса фурія? Невже ти ревнувала мене до Вікторії? — У цей момент мені хотілося провалитися під землю. Коли ми ще жили в дитячому будинку, Давидові дуже подобалася дівчинка на ім'я Віка, яка була ще тією стервою. Ми з нею так і не змогли знайти спільну мову. І навіщо я зараз згадала про неї? Аж самій стало соромно за ці слова. — Гаразд, не будемо повертатися до минулого. У мене нікого немає, тому можеш бути спокійна. — Це була дрібниця, але мені справді стало легше після цього короткого зізнання.
— Спасибі за чесність. — Ще більше осоромитися перед Білінським я не встигла, бо до нього зателефонували й він вийшов на балкон. — Мені потрібно бігти. Я буду через годинку-дві. Ти поки побудь тут. Не виходь на вулицю, щоб тобі ще гірше не стало, гаразд?
Я навіть не встигла відповісти на його питання, бо він швидко натягнув на себе верхній одяг і зник за дверима. І що ж це в нього за такі термінові справи? Добре, це й так не моя справа. Не може ж він зі мною проводити 24 години в день та й необхідності в цьому немає.
Мені й справді було не дуже добре, тому я запарила собі чашку гарячого чаю, залізла під ковдру й відкрила книгу, яку я вчора захопила з собою. Тільки я потягнулася до різнобарвної закладки, як мій телефон почав вібрувати. Я подумала, що це Давид щось забув, але номер виявився невідомий. І хто ж це? Я прийняла виклик і приклала смартфон до вуха.
— Це Аліна? — дівочий голос по той бік був сумний та стривожений.
— Так, це я, — відповіла, піджимаючи коліна до грудей. Вже мені ні чаю, ні книги в цей момент не хотілося. Мене турбувала лише ця незнайомка зі своїм неочікуваним дзвінком. — А ви хто?
— Мене звати Оля. Я співробітниця твого брата. Мені потрібно віддати особисті речі Святослава, які він залишив на робочому місці та... Зможемо зустрітися біля оперного театру? — Я намагалася згадати, коли Свят згадував про цю дівчину, але в мене не було жодного спогаду, пов’язаного з нею.
— Гаразд. Через годину тобі буде зручно? — запитала я, вільною рукою дістаючи речі з полиці шафи-купе. Мої плани полежати в ліжку й відпочити пішли коту під хвіст. Ну нехай.
— Я вже в центрі, тому підлаштуюся під тебе.
Мені здалося, що співробітниця мого брата чимось дуже засмучена, тому я вирішила не мучити її та пообіцяла прийти на цю зустріч настільки швидко, наскільки мені це вдасться. Збиралася я без ентузіазму, але з великим поспіхом. На вулиці падав дощ, тому я захопила з собою парасолю й попленталася на зустріч з Ольгою.
Чим далі я йшла, тим гіршою ставала погода. Поруч зі мною жінка послизнулася й обдарувала всіх, хто її оточував, львівською гваркою. У цьому місті був свій особливий шарм. Я любила Львів всім серцем та душею й думала, що все життя проведу тут. Однак, тепер, коли я йшла знайомими вуличками, то згадувала, як ми з Святом тут були. Від цих спогадів хотілося втекти, забитися в якийсь глухий куточок і виплакати всі сльози. Чи зможу я дихати тут на вільні груди після цієї втрати?
Ольга стояла поруч з ліхтарем, тримаючи в руках невеличкий чорний пакет. Дівчина нервово роззиралася по сторонах, стукаючи каблуком по плитці. Як я здогадалася, що це саме вона? Після нашої розмови я додала її контакт до телефонної книжки й в телеграмі мені показало її аватарку. Мушу визнати, що колега мого брата була надзвичайно красивою брюнеткою з дуже гарним довгим волоссям та стрункою фігурою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час бою (болю), Соломія Даймонд», після закриття браузера.