Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

- Де ти такого красеня знайшла? – зміюка Інга підповзла непомітно. Ліна аж стрепенулася.

- Там де знайшла, там немає вже, - лукаво відповіла, очей не зводячи з того насправді фантастичного видовища.

Адже Самір простягнув свої долоні до гостей, демонструючи, що ніяких предметів у нього в руках немає. А потім потер їх одна об одну й велично показав натовпу, як загоряється на його долоні справжнісінький вогонь. З’єднав їх разом, знову розвів руки й полум’я палахкотіло яскраво-червоним вже на обох долонях.

Він, мов Ахіллес, міняв спокусливі пози. Вогняні згустки із долонь переміщав на плечі, потім знов у руки, один запалив собі на кросівках невеликою пломенистою кулькою. Жіноцтво ахало й охало, вражено плескало. Невідомо, чи талант артиста оригінального жанру захоплював більше чи його ефектна зовнішність. Але публіка була в екстазі.

Фаєрники, звісно, не були якоюсь дивиною. Ліну здивувало інше. Вона знала, що для проведення подібної вистави треба багато реквізиту й серйозної підготовки. Одяг із вогнестійкого матеріалу, долоні якоюсь спеціальною речовиною змастити. 

Він приперся без якихось речей і руки, жар яких ще начебто відчувала на своєму обличчі Ліна, точно не були нічим змащені. Якщо він і справді ілюзіоніст чи фаєрник, то дуже-дуже вправний.

- А ти як зі своєю природною красою вже забула про виступи? – ужалила все ж таки гадюка Інга, згадала ті необережні слова Ліни на своєму святі. – Не беруть нікуди?

Зціпила зуби. Терпи, Ліно, ти господиня. Маєш бути ввічливою. Чи не маєш? І спостерігаючи за цим магом-артистом, який так вміло показував феєричне шоу, Ліні раптом нестерпно захотілося послати цю Інгу. Але не встигла. Бо Інга, обернувшись, побачила свого чоловіка.

- О, Сергійко мій приїхав. Нарешті хоч Нестора привітаємо, бо без подарунка якось не те,  не їсться й не п’ється, - і попрямувала йому назустріч. Брехала про частування, бо топтала смаколики Інга за обидві підтягнуті щоки.

Сергій Володимирович, наобіймавшись зі своїм підлеглим, витягнув із невеликого пакета якусь дерев’яну коробку. Гості намагалися випендритись, хто як може. Корисних речей не дарували. Переважно те, що припадатиме пилом і займатиме місце.

- Несторе, гадаю, що мій подарунок буде найоригінальнішим, - віддав пакет Інзі та із коробки дістав чорну, схоже, що дерев’яну статуетку якоїсь жінки. – Ми з тобою хто, друже? Чорти ще ті, правильно? Тож я вирішив придбати для тебе демонську богиню. Зараз, зараз, почекай хвилину.

Копошився у коробці, дістав пожовклий листок, схожий на папірус чи щось таке, віддав статуетку ювіляру, коробку Ліні та урочисто зачитав, перекрикуючи музичний супровід фаєршоу Саміра.

- Богиня демонського світу Вітарі. Надає магічні здібності та силу демонам. Кхе-кхе, - засміявся, підморгуючи. – Можливо, і до нас магія прийде, Несторе Івановичу. Всі суми подвоюються чи потроюються у конвертах. Ахаха. Чудово було б, правда? А ось, ще послухай. Хто володіє цією річчю, той і править у світі демонів. Богиня передає свою подобу як символ влади тому Дому, який буде царювати тисячу років. Е, як закручено, так? А скажи-но мені, чи хтось тобі щось подібне дарував? На закритому аукціоні купив за великі гроші. Щоб ти, друже, жив і царював сто років.

І розцілував смачно свого підлеглого.

- Дружинонько, віднеси цей найцінніший для мене подарунок до усіх інших, - всунув Нестор Іванович богиню до Ліниних рук.

Звідки Самір міг знати? Прослуховування, детективи, стеження? Організоване злочинне угрупування? Підготувався, сволота така!

Ідучи до купи подарунків, Ліна глипнула злякано та водночас злісно на фаворита сьогоднішнього дня, який продовжував бавитися із вогнем на сцені, але пильно подивився на Ліну й на статуетку, яку вона несла в руках. З якогось дивного матеріалу зроблена: і не металева, і не дерев’яна наче, невже купу грошей коштує?

Так стало образливо, тобто все це було розпочато лише заради цього. Але дивний він злочинець. Нащо зізнався у всьому, виклав усі карти на стіл? Йому легше було б затягнути Ліну в ліжко, завоювати довіру й, не викриваючи себе, поцупити цю статуетку.

І найголовніше, вдалося ж! Вона, дійсно, на нього запала. Зиркнула із ненавистю на цього змія-спокусника, що пускав вогонь ротом, мов справжнісінький дракон. Який же талановитий артист! Який же крутий номер! Навіть шкода буде, коли його посадять.

Ховаючи коробку Сергія Володимировича, дивнувата господиня наскладала поверх неї інші подарунки. І от що тепер робити? Викликати зараз поліцію і зіпсувати Нестору свято? Він же потім з’їсть її, із брудом змішає.

І Ліна вирішила. Після святкування розбереться, як вчинити із цим фаєрником. Ба більше, він щось там заїкався, що хоче викупити статуетку. Ні, поліцію точно не варто залучати. Треба Антоніну покликати, щоб перенесла подарунки у кабінет та зачинила його на ключ. Тупо, звісно, гості не зрозуміють. Але що робити.

Проте не так сталося, як гадалося. До неї раптом підійшов один з офіціантів, які йшли в купі із кейтеринговими послугами.

- Ви ж замовляли кріо шоу? Уже приїхали хлопці.

- Так, дякую. Проведіть їх, будь ласка, сюди, - ввічливою завжди була із персоналом Ліна. Усі ми люди.

Підійшла до ведучого, шепнула про початок вже нової вистави для глядачів. Це була забаганка Нестора: замовити такі шоу, які б змогли охолодити гостей спекотного серпневого дня. Тож після видовищ із рідким азотом ще й мало би відбутися сорбет шоу, де кухар прямо серед японського саду Нестора Івановича робив би гостям прохолодні десерти.