Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Туди, — гримнув один зі скрині, турнувши мене в плече.

— Легше! І взагалі, приберіть від мене руки! — обурився я, смикнувши плечем. — Я кур'єр і за законом ви не маєте права торкатися мене! 

— Йди давай, базікало. 

— Іване, облиш малого, — пролунав голос із крісла, в якому сидів якийсь чоловік, оцінюючи мене поглядом. Білки його очей лише блимали на мене у напівтемряві. 

На щастя, мені вистачило розуму не прокоментувати це. Та й згодом чоловік підвівся і підійшов до мене, кивнувши своїм горилам відійти далі. Раніше кур'єрам добряче перепадало від адресатів, тому й у Вашингтоні прийняли таке рішення, що ми повинні мати недоторканість. Як не крути, а розвозити доставляння досить ризикована праця в наш час. 

— То що ти там мені привіз, малий? — запитав худорлявий темноволосий чоловік і потягнувся до пакунка. Я одразу ж смикнувся назад.

Чомусь він мені не сподобався. Навіть насторожив мою увагу. 

— Це поза правилами, пане. Спершу ви повинні підписатися і лише потім я можу віддати вам адресоване. 

Дядьку не сильно сподобалась моя впевненість, але все ж потягнувся до планшета і відмітився. І лише після прийняття підпису, я поквапився дістати пакунок. Знаю, якщо зрозуміє, що я трохи схитрував, діючи не за правилами, то із чималим задоволенням він напише на мене скаргу. Але позаяк він не заперечував, то був не в курсі, що підпис можна ставити після оглядання посилки. Та чомусь вирішив спершу отримати його відбиток у систему, раптом мене звідси не випустять… Так, у страху великі очі — так теж казала моя бабуся. Тому й прагнув якнайшвидше покинути це незрозуміле місце. Ніби й елітний район, але і чоловік явно не із бідних, а всередині все сіре і безрадісне. Навіть не розумів, яке відношення це місце мало до конкурентів. Втім, віддавши пакунок, я розвернувся, щоб зникнути вже звідси, але голос мене спинив:

— Не так швидко, малий.

— Мені вісімнадцять взагалі-то.

— Байдуже, — кинув чоловік у відповідь йдучи до столу. — То що ти там приніс…

— Мені не звітують про вміст, я лише доставляю до адресатів. По статуту не маю права відкривати пакунок…

Чомусь на мої слова той дядько лише хмикнув, але продовжив тоненьким ножиком розрізати захисну смугу. Відкривши його, він ніби й дихати перестав, але згодом перевів погляд на мене.

— Хто відправник? 

— «ДВІ» викликав мене…

— «ДВІ»… — для чогось повторив той, і вже знову ішов до мене, тримаючи пакунок в руці. Все намагався хоч оком туди зазирнути, але верхня кришка пакування затуляла все. — На кого ти працюєш, малий?

— Служба перевезень 60-го штату «Delivery».

— І за межами штату тебе не було? 

Не зовсім збагнув сенс запитання, але ледь мотнув головою, коли чоловік зупинився мало не впритул. Зверхньо оцінив мене і мого борда в руці, криво всміхнувшись.

— І на ось цьому ти розвозиш замовлення?

— А що із цим не так? — здивовано підвів брови, сильніше стиснувши борд. — Він зручний, відсутність заторів і здоровий спосіб життя не завадить…

Чоловік всміхнувся, навіть здалося, що якось зловіще.

— Ти місцевий?

— Так, пане, але як це стосується до посилки? Ви отримали свою, а в мене ще є й інші…

— Куди саме?

Я чомусь розгубився. Не очікував, що чоловік здогадається, що доставлянь на сьогодні більше не було. Але комунікатор саме завібрував, сповістивши про повідомлення. Мигцем поглянув і таки надійшла нова адреса…

— На майдан Незалежності…

Погляд чоловіка враз послабився, але вилиці напружено сіпнулися. Потім подивився на бугаїв позаду і кивнув. 

— Ну що ж, дякую за доставляння… До речі, ти не представився.

— Ви також.

У відповідь той криво всміхнувся. Мабуть, не чекав, що я так зухвало розмовлятиму.

— Роман Матеус. Не думав, що є хтось, хто мене не знає… Напрочуд цікаво.

— Усі кличуть мене Дем'ян. І в обов'язки кур'єра не входить збір інформації про адресатів. — Чоловік з подивом всміхнувся, хоча погляд досі насторожував. Я глянув на охоронців, а потім знову на чоловіка. — Я можу бути вільний?

— Звісно.

Попри посмішку, здавалося, що це був вискал гієни. Все ж до ліфта дійшов із шаленим калатанням у грудях, і що красномовно відображалося на дисплеї. Сподівався, що він того не помітив. Вниз мене так само супроводжував бугай, аж доки я не опинився надворі. Вдихнувши глибоко повітря, я ще раз озирнувся на верхній поверх. Чомусь був впевненим, що Матеус слідкував за мною навіть якби було сто поверхів. Застрибнувши на борд, я відштовхнувся і подався якнайдалі від цього місця. 

Всю дорогу муляли думки, щодо вмісту посилки, що змусили того дядька так напружитись, але потім цікавішим стало інше. Нова адреса. Що було б, якби вона не надійшла? І чому так раптом? Емікс? При згадці цього… персонажу, мої губи напружено стиснулися. Чомусь ще більше переконувався в тому, що це його гра, але про умови якої я нічого не знав.