Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Скільки вже втратив часу, що міг би бути в Етеріалі — навіть не рахував, бо достатньо, адже там кожна хвилина вважалась важливою. Увійшов в мережу й ефіри вже починали свій повільний рух у скарбничку. Хай відсоток вкрай малий, але від самого перебування в мережі мати хоч щось на той же костюм або на готівку в реалі — вже було непогано. Звісно, на це треба було значно більше часу, але маленька, та радість. Підробітки в Етеріалі були основним джерелом доходу, але й вони були не завжди, як і в реальності. Тому… Тому ось так.

Відшукавши потрібну будівлю, я повільно підкотився до неї. Та спинився одразу ж, як побачив біля неї «Соннар». Той самий! 

— Тепер ти не викрутишся, поганцю! — пробубонів я крізь зуби й ринувся до автівки.

Щойно наблизився, до пасажирських дверцят, як ті різко відчинились, мало не збивши мене із борда.

— Ей! — гаркнув я, вчасно загальмувавши. — Ти…

І завмер, втупившись у салон автомобіля.

— Я так і знав! — вигукнув роздратовано, на що отримав байдуже:

— Сідай. Мовчки.

Роздумувати не став, бо сісти у таке диво було моєю мрією, і не тільки моєю! Чи не кожен мій одноліток марив цим авто, а тут мені та «сідай». Та без питань! Струснувши із борда краплі води, а може й і грязюки, я сів на пасажирське місце і двері автоматично замкнулись. Емікс на мене не дивився, лише краєм ока окинув мій борд на блакитному килимкові, але мовчки рушили з місця. 

— Я вимагаю пояснень.

Здалось, що моя вимога прозвучала досить впевнено, але Емікс не відреагував, поглядаючи на голографічний дисплей. Ніби чекав чогось, спостерігаючи за автівкою позаду. Я аж не втримався й озирнувся. Сірий седан слідував, не обганяючи нас, хоча ми не квапились, немов Емікс спеціально перевіряв його. Дорога для обгону була вільна, але той їхав за нами. На кількох поворотах картина була аналогічною, доки на прямій Емікс не прискорив «Соннар» і з чималою швидкістю наша відстань за кілька секунд збільшилась. Казати, що мене аж втиснуло в сидіння я не стану, бо не було сенсу, від того їзда спокійнішою не стала б. На швидкість глипнув одним оком, яке одразу ж закрив — краще б не бачив цього. І мамі краще б не знати… Глянув на Емікса і лише тепер зрозумів, що всю дорогу він дивився на мене, всміхаючись. Ну звісно, міг би й здогадатись, що автівка сама їде, але щось ніби все одно було не так…

— Може годі? — я ледь витиснув із себе, від чого посмішка Емікса стала ще ширшою.

А згодом автівка почала сповільнюватись, «відпускаючи» мене від сидіння. Відчуття нудоти підступило десь в горлянці, а слідом за тим двері відчинилися і я таки вирвався назовні, звільняючись від «вражень». Давно я не бачив такої їзди, але, мабуть, ще не скоро знову захочу це повторити. Досі стояв спершись долонями на коліна, відкашлюючись та кривлячись. Здавалось, що мене все ще вивертало на всі ймовірні сторони. Краєм ока глипнув на Емікса, який мовчки та навіть якось здивовано дивився на мене з салону. Ще й згори знову влив дощ!

— Та щоб вас… — гиркнув я й заховався в автівку. Спершу дивився як на лобове скло все рясніше падали краплі дощу, а потім повернув голову до свого «водія». — Гадаєш, це смішно? 

— Трохи. Гадав ти витриваліший. 

— Витриваліший? — я підняв здивовано брови. — До восьмисот кілометрів на годину? Чи ти про ту гру, яку затіяв? 

Озирнувшись по сторонах, я ще більше насупив брови. 

— Де ми взагалі? 

— За межами міста. Голодний?

— Знущаєшся? — здивувався я, досі не наважившись відвести від Емікса погляд. — Хто ти?

— Зрозуміло, їсти ти не хочеш… 

— Еміксе, звісно я не хочу їсти після твоєї їзди! Хто ти такий і що тут відбувається?! Ти ні за що заблокував мене, а потім пів дня гониш мене містом і для якихось підозрілих мужиків! 

— Щось було незвичного?

— Ти жартуєш?

— А схоже на те? — перепитав він, здійнявши брову.

Знову повстала незрозуміла тиша. Навіть здалося, що Емікс завис, дивлячись на мене. Дратував! Досі ніхто мене так не дратував, як він!

— Відімри! — буркнув я і замахнувся долонею в його плече, через яке мої пальці гупнулися у спинку сидіння. — Що за… Ти… 

В лічені секунди голограма знову стала звичайною людиною без жодних натяків на істинну суть. Але ж досі ніхто не бачив такої ідеальної проєкції…

— Все? Відійшов? — запитав він, досить серйозно подивившись на мене, а від цього чомусь стало моторошно. — Пристебни пасок. Тобі час додому. На три дні тебе звільнили від занять, проєкт теж зарахували.

— Ти й там постарався?

— Час спливає, Мисливцю. Вважай, що тепер – ти знаєш усе, що варто на даному етапі.

Авто ледь чутно рушило з місця, а Емікс знову зосереджено вдивлявся у дисплей. Купа запитань стосовно цього… навіть не знаю, як тепер його назвати.

— Ти голограма, Еміксе.

— Це так очевидно? — глузливо запитав він. 

Але ж голограма навіть теоретично не могла кепкувати…

— Більше ніж. Ти програма, але занадто…