Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Юначе, — донісся голос чоловіка з-за стійки, — я вас слухаю.

— О, перепрошую! Дивовижний птах вміє причарувати до себе увагу.

Той лиш механічно всміхнувся.

— Ваше ім’я?

— Дем’ян Міллер.

І знову якась нетипова реакція на мене: смикнув бровами, заграв губами та оцінив мій зовнішній вигляд. Лише після цього ритуалу, вочевидь, прийняття, почав щось шукати на екрані перед собою. Голографічний, які теж були чи не останніми розробками. В нашому місті, та й у багатьох останніх штатах, практично ніде таких не було. Чим далі, тим цікавіше, як я подивлюсь!

— Зачекайте тут, — промовив рівним голосом і вказав мені на крісла ліворуч.

Підтиснувши губи, я поплентався туди. Раз за разом поглядав на екран, а точніше на час, який так швидко минав, але ніби спинився тепер, доки чекав доставляння. Подумки відзначив, що до зняття бану залишалося тринадцять хвилин, а я досі був тут. Мимоволі почав нервово постукувати підошвою черевиків об таку ж ідеальну білу підлогу, як все навкруги. В який раз впіймав на собі погляд молодика з рецепції, а потім охоронців по периметру: усі зі сталевими масками на обличчях, немов якісь Големи, а не люди.

— Перепрошую… 

Та мою спробу отримати відповідь, той крендель спинив піднятою рукою, навіть не подивившись на мене. Мусив сісти знову на свій стілець, вистукуючи вже якусь мелодію, навіть не розумів яку, але нервувався непогано. 

9:59

Мої жовна вже почали дратівливо посмикуватись. Навіть ладен був стати на борд і зникнути звідси, та щойно годинник вибив 10:00, як той з-за рецепції промовив, як нічого не відбулось:

— Пане Міллер, — і показово супроводжуючи мене поглядом, почекав доки вже зіпрусь на стійку. Можливо, навіть очікував, що я висловлю хоч якесь обурення. — Прошу поставити свій підпис. Доставляючи пакунки, не забудьте про підписи отримувачів.

— Можна подумати, я колись про них забував, — буркнув у відповідь. — Дивилися б краще за часом…

Взявши планшет, я вималював пушкою вказівного пальця свій підпис. 

— Гарного дня, юначе, — промовив той і поклав переді мною необхідні пакунки із планшетом поряд.

І так розплився у посмішці, що напрошувався отримати цим гаджетом по пиці.

— Там взагалі-то дощ… — кинув набундючено, доки ховав усе в наплічника. 

На зло йому поставив борда на сяйну поверхню і заскочив на нього, рушивши до дверей. Розуміння, що мене навмисно тут протримали до часу, коли завершиться моє покарання, прийшло майже одразу, коли склав усе до купи. За це варто було б зробити кілька фінтів і подряпати їм ту кляту підлогу, а нехай би шліфували за мій втрачений час!

Чималим здивуванням було побачити перше місце призначення, яке чомусь було розташоване у підвалі, хоча сама будівля вгору була чимала. При вході так само зустрів здоровань, але показав йому кур’єрське посвідчення із позначкою терміновості, і той одразу ж мене пропустив всередину. Звісно, разюча відмінність від попереднього розташування: сіре, занадто депресивне, як на мене, із купою незрозумілих екранів, якими постійно рухалися двійкові коди, але несуттєві, наскільки встиг помітити. Охорона здавалась звичайною, як і система безпеки цілком очевидна, та й дівчина на рецепції, яка яскраво всміхалась до мене.

— Вітаю вас у «КОРП»! Чим можу допомогти?

— Доставляння, — буркнув я без зайвих церемоній, дістаючи потрібний пакунок. — Підпишіться, що отримали.

Дівчина взяла пакунок і уважно розгледіла його пакування, смикнула губами, але зрештою провела пальцем по екрані.

— Всього найкращого, — так само кинув на прощання і, поглядаючи на годинника, попер до наступних.

Та мене просто дратувало, що мною маніпулювали, замість того, аби дати змогу дійсно зробити щось корисне. Звісно, потрібно було працювати та мамі допомагати, але знаючи, що Емікс поза моєю спиною робив щось своє, змушувало мене казитись. На щастя, за пів години й дощ спинився, що пришвидшило моє пересування.

До «Дормонда» я дістався за хвилин двадцять. На щастя, там була та ж історія, що і в попередній компанії. Тож затримуватися не став, навіть підпис не забув, щоб той розумник не думав про мене всякого зайвого! А от до останньої мені довелося пертися мало не через все місто! Навіть дивно, що в цьому районі були подібні установи. Навколо були в основному хмарочоси, а сам цей квартал вважався житловим і елітним. Але мене геть не здивувало, що за заданою адресою виявився найвищий тут хмарочос. Шістдесят поверхів і, звісно ж, зрозуміло на якому була кінцева точка призначення.

В прозорому ліфті весь час дивився на широку спину охоронця, знати б ще навіщо він тут. Дорогою ліфт ніхто не спиняв, що наштовхнуло на думку, що він персональний. Після звукового сигналу здоровань вийшов у хол, пропускаючи мене поперед себе, а вже там мене зустріло ще двоє. В когось параноя, однозначно. Обидва зважили мене прискіпливим поглядом і надутими губами, немов я зібрався щось в них красти. Мигцем оглянувся на першого — той залишився біля ліфта. Чомусь навіть стало трохи лячно. На щастя, борд був під рукою, а з ним і боятися не було чого. Принаймні я цим себе заспокоював. Подальше споглядання швидкоплинності часу мене вже не втішало, а частково навіть дратувало. Моє теперішнє оточення вимагало зосередженості, бо чомусь я не відчував, що ця зустріч завершиться, як попередні.