Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Либонь, я нині хочу зробити найбожевільніший вчинок у своєму житті. Буду тікати світ за очі, бо всі ці події не лізуть в жодні ворота. Я вільна людина, а не річ!

Але перед тим, як давати драла, то зачиняю двері на внутрішній замок та дивлюся на годинник. Нині стрілочки показують рівно сьому годинну вечора. Якщо я зараз висковзну, то у мене до моменту "тривога" буде приблизно двадцять хвилин.

Гадаю, що цього мені має вистачити сповна, аби відійти далеко. Взуття звісно не призначене для втечі – у ньому тільки можна красуватися, та до моїх джинсів вони не дуже підходять, але добре, що не боса бігтиму.

Відчиняю повністю вікно та із легкістю вилажу з нього. Ноги торкаються бруківки, одразу пригинаюся, а калатало в грудях прокидається. Воно швидко тьохкає, мов у пташки, бо мені дуже лячно. Якщо хтось мене побачить, то все…

Страшно навіть думати, що може статися. Але треба вірити у краще!

Навпочіпки обходжу будинок. Поки чисто, але тут чую чоловічі веселі голоси. Це охоронці. Чорт! Що вони роблять на задньому дворі?

Я притискаюся до стіни та зіщулююся. Якщо вони зараз завернуть сюди, то мені амба.

Проте вони поки нікуди не йдуть. Цигарковий дим, який долітає із-за рогу та залазить до моїх легень, душачи їх, говорить, що у них  відпочинок - "перекур".

Зі всіх сил тримаюся, аби не почати кашляти, бо настільки сильно здавлює, що у мене починають текти сльози. Утім якщо видам якийсь звук, то вони мене викриють. Якщо звісно про моє зникнення вже не знають.

Ось прийде Тетяна не через пів години, а за п'ять хвилин… А тут…
Мотаю головою. Краще не думати про це, а тому займаю свою голову іншим. Рахую до шістдесяти та загинаю пальці.

Ось перший, другий, третій… І тільки на четвертому дим перестає йти, а там чую кроки, які затихають. Я виглядаю та бачу, що вони йдуть іншою стороною та зникають.

Тепер я на задньому дворі, де бавилися Віка та Іван. Відвертаю голову у сторону. До паркана бігти десь метрів десять бруківкою, а там таку саму відстань по охайному газончику, який, мабуть, кожний тиждень підстригають.

Відстань швидко подолаю, а паркан… На нього піде більше часу. Проте нема коли думати. Треба діяти!

Коли біжу до нього, то у кров вприскується, мабуть, кінська порція адреналіну, яка зараз змушує мене не відчувати болю пальцях від туфель, дискомфорту від прохолодного вечора чи чогось подібного, а натомість дає моїм рукам та ногам силу. Я перелажу той чортовий паркан, де, на щастя, дощечки стоять горизонтально, а гострий кінець взуття дає можливість пропхнутися між ними та мати опору.

І ось я переплигую та приземляюся за ним на землю. Це трішки боляче, але не смертельно. Йти можу, точніше швидко йти, адже бігти дуже важко, а тим паче на підборах, які встругають у пухку землю, притрушену гілочками, листям та іншим.

Я йду, минаючи, великі стовбури сосон та постійно обертаюся. Боюся, що за мною хтось може бігти, а фантазія домальовує собак, які чують мій запах та мені нікуди не сховатися від них. Навіть під землею знайдуть!

До біса таке! Я маю відійти максимально далеко. Пришвидшую ходьбу, що аж відчуваю, як мені жарко. Хочеться зняти кофтинку, але стримуюся, бо так тільки промерзну. Прохолодний вітер війне та матиму запалення легень, а може щось і гірше.

Не знаю скільки йду, але вже падають сутінки, які в лісі відчуваються набагато раніше. Тут владика ночі у першу чергу розкидає свої чорні покривала, яким затуляє очі.

Я майже йду наосліп. Декілька разів зашпортуюся через сухі гілки та ледь не падаю. Вистоюю на ногах, а коли так проходжу ще метрів сто, то зупиняюся.

Ховаюся за широке дерево та завмираю. Нагострюю вушка та слухаю.
Якщо за мною є погоня, то я її почую, але ні. Так тихо, що аж лячно стає.

І тут це відчуття зростає у тисячу разів, коли збоку від себе за деревами бачу щось яскраве. Воно несеться зі шаленою швидкістю. Здається, що летить на мене.

Ось і викрили! Люди батька зараз мене зловлять за ручки та ніжки та скують.

Ні! Тільки не це!

Зажмурюю очі, а коли відчиняю знову, то доходить, що за деревами дорога, а яскраві вогні – фари автівок. Полегшено видихаю, бо думала, що це вже охоронці з ліхтариками по мою душу летіли.

Відлипаю від прохолодного дерева та йду до дороги. Чи гарна це ідея?
Думаю, що так. Адже шлях має вести до якогось міста, села чи селища, а там уже в когось попрошу допомоги. Я ж маю зустріти поліцейських. Думаю вони не відмовлять мені у допомозі - попрошу їх відвести мене до Кароліни.

Чорт… Вона ж на дні народженні Каті, де Денис… Від згадки про хлопця та втрачену змогу, стає кисло. Я зараз могла сидіти у його чарівній компанії, дивитися у його карі очі, а не пертися лісом на підборах…

Обережно виходжу на дорогу, яка абсолютно відрізняється від тої, якою мене везли до будинку батька. Бо та пролягала через поля, а ця проштрикує ліс. Тому ймовірність, що тут їхатиме батько маленька.

Йду в будь-яку сторону. Асфальтом крокувати набагато легше, але сили не вічні. Я переставляю ноги та відчуваю, як вони уже гудуть, а відчуття спеки змінює холод. Тепер мені зимно, що аж обіймаю себе руками та горблюся.