Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

На площі вирувало життя. Крізь течію білих і місцевих службовців, попри спеку, у костюмах і краватках, проривалися трамваї і моторні автомобілі. Крізь широкі портики будинків вливалися і виливалися потоки людей.

На вході я запитав, як можна знайти міс Ґрант; клерк пошукав у довіднику і натиснув кнопку мідного дзвоника на мармуровій стільниці конторки. З’явився лакей у тюрбані, і клерк заговорив із ним різким тоном, яким зазвичай бюрократи на незначних посадах розмовляють зі своїми підлеглими. Лакей улесливо посміхнувся і помахав, щоб я ішов за ним. Ми перейшли вестибюль і підійшли до ліфта, на якому було написано «ЗАБРОНЬОВАНО». Він відчинив ґратчасті двері й запросив мене увійти. Кнопок не було. Натомість він витяг із кишені ключ, вставив у мідний паз і повернув. Ліфт здригнувся, а тоді почав плавно підніматися. Лакей посміхнувся.

— Швидкісний ліфт, сагибе!

Ми раптово зупинилися на четвертому поверсі, і чоловік повів мене по обшитому дубом коридору з блакитним килимом, таким товстим, що в ньому легко задихнувся б маленький песик. Зупинився біля одної з багатьох однаковісіньких дверей без номерів і посміхнувся. Зсередини доносився стукіт друкарської машинки. Я подякував, а він склав долоні в індуському жесті «пранаам» і пішов коридором назад.

Я постукав і увійшов. За столом, замалим для величезної друкарської машинки, телефону і стосу паперів, сиділа молода жінка. Вона так заглибилась у свою роботу, що нічого не помічала.

— Міс Ґрант?

Вона схаменулася, підняла на мене почервонілі очі.

— Я капітан Віндгем.

— Капітане,— вона прибрала з обличчя пасмо каштанового волосся,— будь ласка, заходьте.

Підводячись зі стільця, вона зачепила стос паперів, і ті розсипалися по підлозі.

— Вибачте,— сказала вона і швидко нагнулася, щоб їх підняти.

Я намагався не дивитися на її ноги, хоч було це нелегко, бо ноги у неї дуже гарні, і мені такі дуже подобаються. Вона це помітила, і, щоб приховати збентеження, я опустився навколішки, підняв кілька розсипаних папірців і передав їй. Відчув дотик її пальців, запах її парфумів. Не квіткових — набагато землистіших. Вона посміхнулась і подякувала. Приємна посмішка. Найприємніша з усього, що я досі бачив у Калькутті. Кілька ґудзиків на комірці блузки були розстебнуті і відкривали гладеньку засмаглу шкіру. Занадто засмаглу для англійки, занадто бліду для індійки.

Схоже, вона змішаного походження. Таких ми називаємо «англо-індійцями». У якомусь поколінні їй дісталася місцева кров. І цього достатньо, щоб вибракувати її і таких, як вона, викинути в переддвер’я пекла. Не індійці, але і не британці.

— Будь ласка, сідайте,— сказала вона, підсунувши стілець.— Бажаєте чогось випити? Може, чаю?

Я попросив води.

— Упевнені, капітане? Знаєте, що кажуть про тутешню воду? Може, краще джину з тоніком? Принаймні це безпечніше.

Думка про джин із тоніком у такій компанії була зовсім непоганою, навіть враховуючи, що ми сидітимемо в цьому кабінеті й обговорюватимемо вбивство її наймача. Але я виконував свій обов’язок.

— Вода мене цілком влаштує, дякую.

На маленькому столику стояв графин і кілька пляшок. Вона наповнила водою дві склянки і передала одну мені.

— Я дізналася вранці,— сказала вона, відпивши.— Подруга зі штаб-квартири лейтенант-губернатора зателефонувала. Сказала, що знайшли тіло містера Мак-Олі. Це правда?

— Боюсь, так.

На її очах з’явилися сльози. Мені не хотілося, щоб вона плакала, бо я ніколи не знав, що казати, коли жінок переповнюють емоції. Урешті-решт я зробив те, що і завжди робив у таких ситуаціях,— запропонував їй сигарету. Вона взяла, я і собі запалив.

Вона вдихнула дим і опанувала себе.

— Чим я можу допомогти?

— Потрібно, щоб ви відповіли на кілька запитань, міс Ґрант.

Вона кивнула.

— Будь ласка, називайте мене Енні.

Таке ім’я їй підходить.

— Може, почнемо з того, що розкажете мені про містера Мак-Олі. Як довго ви знайомі, яку роль він тут відігравав, хто його друзі, і таке інше.

Вона ненадовго замислилася, зробила ще одну затяжку. Я дивився, як жевріє кінчик сигарети. Вона вийняла її з рота і нервово видихнула.

— Містер Мак-Олі очолював фінансовий відділ Індійської цивільної служби в Бенгалії. Але обов’язки у нього були значно ширшими. Він був одним із людей внутрішнього кола лейтенант-губернатора, його радником у різноманітних політичних справах. Щодня він займався питаннями різного рівня: від переговорів щодо платні працівникам пошти до контролю за тим, щоби вчасно ходили потяги,— почала вона повільно, немов пригадувала слова.— Я працювала на нього десь зо три роки, з кінця шістнадцятого року, коли його попередній секретар вирішив послужити королю і країні і загинув у пустелі десь під Багдадом.— Вона затягнулася.— Що ж до містера Мак-Олі, то він у Калькутті вже чверть сторіччя, а то й більше. Вечори проводив переважно в «Бенгальському клубі».— Дивилася вона повз мене, немов говорила до стіни.— Друзів у нього було небагато. Такі люди друзів не мають.

Співчуваю. У мене і самого за останні роки лишилося небагато дорогих друзів.

— Якою ж він був людиною?

— Такою, яка сприймає вас, виходячи з того, що ви можете зробити. Якщо ви багатій, то і штани змусить вас зняти своїми чарами. Якщо ні, і хвилинки для вас не знайде.— Вона нервово розсміялася.— Схоже, і тут він залишався у виграші. Він був близьким із кількома дуже впливовими особами.

— Як хто?

— Звісно, лейтенант-губернатор. Але тут ділові стосунки. Про дружбу і мови не може бути. Лейтенант-губернатор Бенгалії, заступник віце-короля всієї Індії не опускається до таких, як Мак-Олі, якими б корисними вони не були.

— Корисними в якому сенсі?

Вона поглянула на мене так, ніби моє запитання, а може, і я сам, були геть дурними.

— Мак-Олі був радником лейтенант-губернатора, капітане. Він виходець із робочого класу; твердолобий чолов’яга, який може швидко і тихо все владнати і не дуже переймається, чи не образив когось у процесі. Саме такі й можуть бути корисними політикам на кшталт лейтенант-губернатора.

Я мовчав, сподіваючись, що вона розвине думку. Люди часто говорять, щоб заповнити паузу, та вона не з таких. Дозволила тиші повиснути в повітрі.

— З ким іще він був близьким?

— Джеймс Бучан,— сказала вона, немов це ім’я мало для мене якесь значення. Вона зрозуміла це по виразу мого обличчя і посміхнулась.— Я так розумію, у Калькутті ви новачок, капітане. Це джутовий барон, ще й шотландець, як і Мак-Олі. Його родина