read-books.club » Любовна фантастика » Підкорись нам, Алекса Адлер 📚 - Українською

Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Підкорись нам" автора Алекса Адлер. Жанр книги: Любовна фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 130
Перейти на сторінку:

Я… не знаю, що на це сказати. Здатна, так. Але... Його слова лякають. Примушують чекати каверзи. Боятися.

– Заради неї ти готова стати рабинею, служити мені, підкоряючись найменшому жесту, померти… і зрадити мене, якщо життя цього дівчиська залежатиме від когось іншого, – рука в моєму волоссі стискається, завдаючи болю. − У моєї рабині не може бути слабкостей, крім тих, які я їй дам. І цю слабкість я тобі дозволяти не збираюся. Я усуну її.

Переляканий схлип Соні ріже по живому.

Усередині все ціпеніє від жаху. Що це означає? Як же так? Він не може… Ні! Він обіцяв урятувати!

– Будь ласка, не треба… я все зроблю, тільки не завдавайте їй шкоди, – шепочу благально. − Я не зраджу.

− Ти не можеш цього знати ... Ліно, − тягне знущально, повторюючи слова Соні.

– Ні. Ні. Будь ласка, – трясу головою.

Сльози течуть по щоках вже безупинно. Затьмарюють погляд, роблячи силует чоловіка, що височить наді мною, розмитим і нечітким. Чіпляюсь за його руки.

– Ви обіцяли врятувати. Не вбивайте.

– Вбити? Хм. Це було б простим рішенням, але безглуздим. Підозрюю, що в результаті отримаю зламану ляльку. А мені потрібно від тебе зовсім інше, − схиляється до мого обличчя.

− Все що завгодно, − схлипую.

− Як привабливо це звучить. Я вражений тією відданістю, на яку ти здатна. Даси мені таку саму?

− Так, − шалено киваю.

− І тому, кому я звелю?

− Так, − моя прірва стає ще глибшою.

− Як не нагородити таку самопожертву? − на блідих губах з'являється задоволена усмішка. – Твоїй племінниці пощастило. Один із моїх штурмових кораблів сьогодні вирушає на місію. По дорозі навідаються до закритого сектору вашої галактики. І висадять дівчисько на Землі. Я дозволяю вам попрощатися. А потім ти забудеш про неї назавжди.

***

− Ліно, не треба. Не роби цього. Він страшний. Він... Він може скривдити тебе. Зробити боляче, – чіпляється за мої руки Соня. Заглядає в очі, вже безупинно плачучи.

– Все буде добре, – шепочу, навіть не стільки для неї, скільки для себе. – Послухай. Ти повернешся додому. Може таке трапитись, що тебе висадять не в нашій країні. Ти англійську добре знаєш. Її повинні розуміти в більшості країн. Шукай одразу поліцію, чи будь-які інші органи правопорядку та розповідай, хто ти й звідки. Але не кажи, що з тобою сталося. Гаразд?

– Чому? – розгублено витріщається на мене племінниця.

– Бо тобі ніхто не повірить. Можуть потім у психлікарню запроторити. Повір, так краще. Скажи, що нічого не пам'ятаєш, що на нас напали, чимось ударили по голові, а після цього в тебе провал у пам'яті. Отямилася ти там, де тебе залишили. Поки будете летіти до Землі, прокрути все це в голові багато разів, запам'ятай гарненько, щоб точно не проговоритися. Правду розповіси лише батькам. І скажи мамі… скажи, що я вас усіх дуже люблю. І завжди любитиму. І що зі мною все буде гаразд. Я впораюсь. Не пропаду. Мій господар… йому лише потрібно, щоб я була слухняною і служила йому добровільно. Я це зможу. Без проблем. Все гаразд.

Нехай вона у це вірить. Нехай не звинувачує себе ні в чому.

На очах знову виступають сльози. Шмигнувши носом, хапаю Соньку в оберемок, притискаючи до себе. Боже, хай з нею усе буде добре. Нехай її безпечно й без пригод доставлять на Землю.

− Бережи себе, моя хороша. Ти в мене розумничка, але все одно. Будь ласка. Не наривайся. Не груби їм. Не провокуй у жодному разі. Навіть з людьми це небезпечно. А це взагалі не люди, і я не знаю, чого від них чекати. Якщо в тебе буде своя каюта, або щось на кшталт того, намагайся звідти зайвий раз не висовуватись.

Мене починає крити справжнісінькою панікою, варто тільки уявити, що вона одна невідомо скільки часу проведе на кораблі з якимись штурмовиками. Солдатами, виходить. Дівчина. Боже, навіть погано стає.

– Ліно, – тепер уже Соня стискає мої плечі. Дивиться твердо. Так подорослішала за час нашого полону. І впевнено повторює мої слова: – Все буде гаразд. Я впораюсь.

І в цей момент двері мед-відсіку, де нас залишив рі-одо, щоб ми попрощалися, відчиняються знову.

Мій господар заходить не один. З ним ще один чоловік. Такий самий високий, як рі-одо. Але набагато масивніший. Буквально гора м'язів у явно військовому умундируванні. Голені скроні, їжачок білого волосся. Смаглява шкіра сталевого відтінку з чорним малюнком ліній. І такі ж безпросвітно-чорні очі, як у мого господаря.

Погляди обох чоловіків одразу ж зосереджуються на нас із Сонею. І якщо рі-одо ніяких емоцій не демонструє, то у другого чоловіка, коли він бачить нас, брова здивовано смикається.

– Землянки? − запитально повертається він до мого господаря.

Отже, виходить, що вони знають про нас і нашу планету достатньо, щоб відразу визначати нашу расову приналежність. Це лише для нас існування розвинених цивілізацій у космосі фантастика та припущення.

− Так, як бачиш. І одну з них ти доставиш на рідну планету, – повідомляє рі-одо.

– Це пристойний гак, високошановний… – починає військовий, але мій господар кидає на нього короткий гострий погляд, і чоловік замовкає на півслові. Прикладає два пальці до чола, схиляючи голову. – Як накажете, високошановний. Котру саме?

− Дівча. Живою та неушкодженою.

Солдат переводить уважний погляд на Соню, що зіщулилася в моїх обіймах.

− Ходімо, − командує їй.

Судомно зітхнувши, вона ще раз наостанок обіймає мене. І, відірвавшись, із витонченістю справжньої балерини крокує до свого конвоїра, стиснувши руки в тремтячі кулачки.

Чоловік схвально хмикає, ще раз шанобливо киває рі-одо і, прихопивши Соню за плече, виводить її з медвідсіку.

Ну от і все. Ми більше не побачимося. Я більше не побачу нікого зі своїх рідних. Нікого та ніколи. Закривши обличчя долонями, намагаюся зібратися та припинити лити сльози. Тільки виходить погано. У грудях немов діра утворилася.

– Твоя реакція нерозумна та нераціональна, – чую раптом голос рі-одо прямо перед собою. Злякано розплющивши очі, ледь не відсахуюся назад, усвідомивши, що він буквально нависає наді мною.

1 ... 10 11 12 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Підкорись нам, Алекса Адлер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Підкорись нам, Алекса Адлер"