Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Сивий лікар не збрехав. Здатність рухатися і справді невдовзі до мене повернулася. А разом із нею повернулися й фізіологічні потреби.

Насамперед мені страшенно захотілося пити. Потім їсти.

А потім і все інше. Причому настільки, що сил лежати й терпіти більше не було. Довелося набиратися сміливості й намагатися підвестися, хоч ніяких розпоряджень із цього приводу мені й не віддавали.

Варто було мені підвестися і сісти у своїй капсулі, спираючись на тремтячі руки й оглядаючи чергове стерильно-біле приміщення, як двері навпроти з тихим шелестом відчинилися. На порозі знову виник сивий док. Його холодний уважний погляд одразу ж зосередився на мені. Абсолютно непроникний.

Я навіть на мить злякалася, що мене зараз змусять лягти назад. Але чоловік з незворушним виглядом підійшов до моєї капсули. Від'єднав від рук якісь липкі датчики. Взяв на столі поруч стопку якихось речей і так само незворушно вручив мені.

Одяг. Це одяг.

Від радості та полегшення у мене навіть сльози на очах виступили.

− Гігієнічна кімната там, − кивнув на ще одні двері за мною. – Раджу поспішити. Мені повідомили, що рі-одо А-Атон вже повертається на корабель.

Більш вагомого аргументу неможливо вигадати. Принаймні для мене. Я гадки не маю, чого чекати від... мого господаря. Але при нашій новій зустрічі мені точно краще бути в якомога більш нормальному стані.

Тому я дійсно поспішила послухатися поради сивоволосого. Правда для початку довелося незграбно зістрибнути на підлогу, мало не впавши. Ці капсули явно не розраховані на когось з моїм зростом. Лише дивом уникнувши нової ганьби, я змогла піти за лікарем і вислухати короткий інструктаж про те, що і як працює в цій гігієнічній кімнаті.

Якоїсь миті я помітила, що чоловік дуже відверто намагається до мене зайвий раз не торкатися. І тримає помітну дистанцію. Виявляючи чемність, чи гидуючи, я так і не зрозуміла. Але сподівалася, що перше. Рі-до мене ж торкався. І навіть ніс.

І от я нарешті впоралася зі своїми фізичними потребами та вистояла необхідний час у спеціальній очищувальній кабінці. Від чергової порції випромінювання шкіра стала до скрипу чистою, а волосся до тріску наелектризованим. Після всього одягла лаконічну закриту туніку до середини стегна з м'якої білої тканини та сірі еластичні штани. От навіть не думала, що здатна так радіти звичайному одягу.

І тепер я по стінці повертаюся в мед-відсік.

Холодна підлога неприємно холодить босі ступні, але взуття мені не видали. У голові крутяться думки про те, що треба попросити їжі. І чогось попити. Після очисної кабінки спрага стала ще нестерпнішою.

Але варто мені ступити через поріг, як я забуваю про все.

Бачу, як відчиняються двері. Вихоплюю поглядом в отворі високий силует рі-одо... І прикипаю очима до тоненької, як тростинка, фігурки Соні поряд з ним. На плечі моєї блідої переляканої племінниці клешнею зімкнуті білі пальці мого господаря.

Я йду до неї, хитаючись, як п'яна. Не бачачи нічого, крім ангельського обличчя, наляканих очей, що розширюються від здивування. Відчуваючи, як шалено і майже боляче гуркоче серце в грудях, стоїть грудкою в горлі, шумить прибоєм у вухах, перекриваючи всі інші звуки.

– Ліно! − скрикує небога, сіпаючись з рук рі-одо. І той відпускає.

Ми зустрічаємося на півдорозі. Вона налітає на мене вихором приголомшливої ​​радості, нищівного полегшення, щастя, що збиває з ніг. Боже, у мене вийшло. Вона зі мною. Зі мною.

− Маленька моя, хороша, все добре. Все добре, − плачучи, я цілую руду маківку. Гладжу тремтячі від ридання плечі.

− Ліно, я так боялася. Ця синя тітка сказала мені, що я після навчання стану подарунком її синові. Що я рабиня і маю робити все, що мені скажуть. Що я маю забути своє минуле. Що мушу перестати плакати. І так дивилась на мене. Як на річ. Страшно. І я не знала, що з тобою. Ніхто не казав мені.

− Тш-ш-ш, вона більше тебе не чіпатиме, − бурмочу, заплющуючи очі. − Все буде гаразд. Все буде добре.

− Ти не можеш цього знати, Ліно! Не обманюй мене більше! – схлипує Соня. І її слова обпалюють мою душу холодом. − Не обманюй мене! Будь ласка!

Вона плаче в моїх руках так гірко. З таким відчаєм. А я... справді не знаю, що буде далі.

Вона має рацію. Я її вже один раз обдурила. Не захистила. І зараз не можу. Я ніхто в цьому божевільному світі. Рабиня.

Рабиня біловолосого. Це він забрав Соню у синьої покупниці. Це він привів її до мене. І це він може зробити будь-що не тільки зі мною. Але й із нею тепер.

Розплющивши очі, підіймаю погляд.

Чоловік стоїть, заклавши руки за спину. Спостерігає за нами із холодним дослідницьким інтересом. І від цього непроникного й незбагненного для мене виразу чорних очей мороз біжить по шкірі.

Помічає мій погляд. І криво посміхається. Очікувально так.

Він чекає... чого? Не знаю. Я не вмію бути чиєюсь рабинею.

Але я повинна щонайменше подякувати йому. І якось дізнатися… що далі?

Відсунувши трішки Соню, я обходжу її, йдучи тепер до нього. І виявляється, що це зовсім нескладно. Важко висловити словами ту вдячність, яку я зараз відчуваю. Передати це просто неможливо. Як і той страх, який мене гризе.

Зупиняюся за два кроки, розгубившись на мить. Складаю руки на грудях. Вдивляючись у його обличчя у пошуках підказок. Рі-одо примружується, а потім вказує поглядом на підлогу перед собою.

Не знаю чому, але й навколішки перед ним опускатися мені тепер теж не складно. Наче щось зламалося у мені. Або відмерло остаточно через непотрібність. Мабуть, гордість.

– Дякую вам, мій пане, – шепочу щиро, схиляючи голову. Чую приголомшений видих Соні за спиною.

На маківку опускається його долоня. Гладить недбало, як домашнього улюбленця. Спускається на потилицю, прихоплюючи волосся, і відтягуючи мою голову назад, змушуючи подивитися рі-одо у вічі.

− Вона твоя слабкість. Ти багато на що пішла заради неї, – констатує він задумливо. – І найімовірніше здатна піти на більше.