Читати книгу - "Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Марко вийшов, а я не кліпаючи подивилася на красиву сукню. І весільну, і вечірню одночасно. Елегантну, чудову ...

Яка викликала почуття нудоти й безвиході.

Марко скинув з себе рушник, і я ледь встигла відвернутися. Хотілося просто битися головою об стіну від того, що відбувається.

Я стояла до нього спиною, але прекрасно усвідомлювала, як він зробив кілька кроків до шафи. Почувся шелест тканини. Борючись з бажанням зробити ковток повітря, я ледь повернула голову так, щоб спостерігати за його рухами ...

За тим, як він буденно надів чорні штани, стягнув з вішалки білосніжну сорочку. Дістав з фірмового пакування вузьку краватку і в кілька вмілих рухів пов'язав її на шию ...

Я стояла як заворожена, розуміючи, ЩО відбувалося ...

Новий годинник на зап'ясті. Недбалий рух рукою по волоссю додає стильний безлад. Терпкі парфуми.

Я відзначала кожен рух. У кожному з них намагалася вловити надію на порятунок. Надію на те, що мені здалося ...

- Чекаю на тебе зовні. П'ять хвилин, - на цих словах почувся глухий звук дверей, які зачинилися.

Я проковтнула. Все так само стояла в банному халаті. Уважним поглядом дивилася в одну точку перед собою. Не дихала.

Він не жартував. Це були не просто слова.

Я кілька разів намагалася підчепити сукню, але кожного разу руки мене ніби не слухалися. Вона зісковзувала, падала вниз. Я ніяково підхоплювала і пару разів навіть випадково обривала рівні ряди перламутрової вишивки ...

- П'ять хвилин закінчилися! - Гучний голос пролунав позаду, немов грім серед ясного неба. Я здригнулася і підстрибнула на місці від несподіванки.

З рук вислизнув бігунок, який я безрезультатно намагалася застебнути останні тридцять секунд.

Відчула гаряче дихання на шиї, а його руки на своїй шкірі. Марко не то намагався допомогти мені із застібкою, не то виписував візерунки на моїй шкірі. А я і так палала від події, що відбувалася. І його слів - про те, що мене чекало.

- Збери волосся у хвіст, - я здалася до міліметра, повела головою в бік і облизала губи від напруги. Добре, що він стояв до мене спиною. Моя реакція була нищівною.

Марко відійшов трохи вбік, поки я тремтячими руками стягла з зап'ястя ще невисохлу гумку і затягла волосся на потилиці.

Коли я розвернулася і з благанням подивилася на хлопця, бажаючи, щоб він перестав мене мучити й просто сказав, що все це було жартома, він лише сказав:

- Тобі йде, - підійшов впритул і притулився лобом до мого, - пішли вниз ...

Що сталося з цією людиною? Радикальна зміна за лічені секунди, після чого хлопець, немов озвірівши в мить, схопив мене під руку і ривком смикнув в бік дверей.

- На нас чекають, - прозвучало вкрай холодно і грубо, - поквапся.

Кожен крок був таким немов я йшла на ешафот. Так, на мій соціальний, особистий ешафот.

- Хто всі ці люди? - Я спробувала пригальмувати на середині сходів. Вчепилася хлопцеві в руку, тому що заплуталася в подолі сукні.

- Шановні гості, - натягнуто посміхнувся Марко, але не мені, на публіку, - на наше весілля ...

Я відчула, як його тіло напружилося на цих словах. Рука, що лежала поверх моєї, стала з силою упиватися пальцями в шкіру.

- Відпусти, - мені хотілося вирватися і втекти. Я не знала нікого із запрошених.

Ось тільки моє необачне завзяття не сховалося від деяких присутніх.

Батько Марко, його мати й кілька людей з його оточення подивилися на мене з несхваленням. Решта з подивом.

- Як звали твого хлопця? - Я не зрозуміла до чого зараз було це питання. Тим більше чому запитання пролунало в минулому часі.

- Лоренцо, - вимовила одними губами.

Лоренцо - людина, з якою я хотіла втекти від Марко. Вийти за нього заміж ... Хотіла рівно до тих пір, поки не вийшла до нього на зустріч, а в машині не виявився Маттео - найкращий друг Марко ...

Де був Лоренцо і що з ним тепер, після того, як Марко дізнався, що ми хотіли втекти, для мене було ще однією цілковитою загадкою.

-Так ось ... Лоренцо, - ми зробили ще один крок вниз і Марко посміхався, як ніби виграв у лотереї подорож на Марс, - тебе ж турбує доля цього недолюдка? Я правильно розумію? - Він нахилився і сказав мені прямо над вухом, - а Маттео? Знаєш, що з ними буде?

Генуальдо найкраще вдавалися такі загрози. Натяками. Уривками. Загрози, які холодили кров, надаючи фантазії вершити справу. Малювати картини з похмурими наслідками. Тому що кожен судив про цю людину в силу ... своїх домислів. А я його знала.

Я так само знала, що це були не просто слова і не просто погрози. А недописана історія. Марко почав її розповідати, а мені, зробивши свій вибір, потрібно було визначити її фінал.