Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

– Ну, або можемо так і далі стояти. Я нікуди не поспішаю, – додав він, лукаво вигнувши круті брови.

– А не засмажитесь? У вашому одязі сонце, напевно, ще більше припікає, – буркнула я, остаточно втрачаючи повагу до його можливого статусу.

Нахаба він, а не лорд! Наші чоловіки і то краще поводилися б у цій ситуації. Принаймні, сподіваюся на це. Все ж таки в такій ситуації я ще не була.

– Щодо цього не турбуйся, – відгукнувся той.

І я й справді помітила, що в нього навіть піт на обличчі не виступив. Ні рум’янцю на щоках. Наче зараз не страшна спека, а приємна прохолода. Щастить же деяким! Я б теж від такої стійкості до жари не відмовилася!

– Це я можу влаштувати, – пролунало тихе бурмотіння.

Хоча я не була впевнена, що він сказав саме ці слова. Але якось вони мене насторожили.

– Що ви сказали? – про всяк випадок перепитала.

– Чекаю на твоє рішення, – голосніше відгукнувся Чорний Лорд.

– Гаразд, я згодна! Тільки з однією умовою.

– Уважно тебе слухаю! – охоче ​​промовив чоловік.

– Проводити мене ви не будете. Обійдемося лише ім’ям.

– Прикро чути, що тобі настільки неприємно знаходитися в моєму товаристві, – іронічно зауважив він.

Я мало не задихнулася від обурення. Він що себе вважає настільки чарівним? І що будь-яка жінка стане щасливою від його настирливої ​​уваги? Тим більше коли він поводиться настільки нахабно і не дає бідній дівчині навіть вдягнутися спокійно?

– Сподіваюся, у мене буде можливість довести тобі, що моє товариство може приносити задоволення, – він підморгнув і, на моє полегшення, все ж таки відвернувся. – У тебе п’ять хвилин, – нагадав уїдливо. – І повір, витримати їх, знаючи, що за видовище зараз відкриється за спиною, буде нелегко.

Безсоромний гад! Подумки лаючись, я швиденько натягла одяг і нашвидкуруч стала заплітати в косу ще вологе волосся. Ось же на свою голову додумалася розпустити його, щоб швидше висохло! І так осоромилася перед чужим чоловіком. Мама б лозиною відходила, якби дізналася про таке порушення звичаїв!

Здалося, що плечі Чорного Лорда тремтять. Знову ірже, чи що? Чи в нього падуча почалася? Бачила я якось напад такої хвороби у старшої доньки гончаря. Видовище ще те! Цікаво, якщо цей гад зараз переді мною тут впаде і в нього піна з рота піде, що робитиму? Все-таки жива істота, нехай і неприємна. Допомагати доведеться. Не станеш же гріх на душу брати і кидати його тут напризволяще?

Я з тривогою позирала на спину Чорного Лорда. Плечі його тремтіли все сильніше, і це дуже турбувало.

– Я готова! – крикнула я.

З грудей вирвався видих полегшення, коли він обернувся і, виявилося, що все-таки іржав. Теж дивно, звісно. Весь час сміється без жодної причини. Може, божевільний? Оце лишенько! Я в Проклятому гаю, куди мало хто поткнеться, наодинці з юродивим! Що ж робити?! Нізащо більше не піддамся черговій спокусі, на яку надумає штовхнути моя злощасна уява! І казки всілякі навіть слухати не буду!

Поки чоловік, мабуть, вирішував, що йому робити, я тишком-нишком рушила до того місця, де залишила камінь. Ледве стримала розчарований вигук. Камінь залишився таким самим. Може, підступна Ульпія не ті слова сказала? Не захотіла ділитися таємницею. Або той казкар збрехав? А може, і взагалі історія та – брехня від початку до кінця? У будь-якому разі, я відчувала себе зараз повною дурепою.

– Що ти там так уважно розглядаєш? – пролунав голос Чорного Лорда прямо за спиною.

Я мимоволі здригнулася і різко розвернулася. І якось одразу стало моторошно. Очища в нього зблизька виявилися ще страшнішими. Чорні-пречорні, навіть зіниць не видно. Я нервово проковтнула і відступила на крок. Тільки ось забула, що відступати нікуди. Озеро там.

Зойкнувши, втратила рівновагу і мало не впала у воду. Але чоловік встиг мене підхопити. Легко так, наче я лялька солом’яна, підняв над землею і обережно переставив на тверде місце. Те, що посміхатися він перестав, а обличчя стало ще більш хижим, налякало ще дужче.

– Я піду, мабуть, – трохи тремтячим голосом сказала я, сіпнувшись і намагаючись звільнитися з його обіймів.

– Ти так і не виконала свою частину домовленостей, – простягнув Чорний Лорд, не зводячи з мене своїх моторошних очей.

Про наші домовленості я вже геть-чисто забула. Хотілося одного – якнайшвидше забратися звідси.

– Як тебе звуть, дівчинко? – нагадав він, злегка розтягуючи губи в посмішці.

– Тея, – пискнула я. – А тепер можна я піду?

Чоловік лякав все сильніше. Щось у ньому було не так. Але я не могла зрозуміти, що саме. Наче мороз йшов по шкірі від його близькості. Руки-лещата, нарешті, відпустили. І мене знову обдарували усмішкою, яка більше налякала, ніж заспокоїла.

– До зустрічі, Тею.

До якої ще зустрічі?! Це навряд чи! Та ні за які багатства я більше сюди не поткнуся! А десь іще навряд чи нам з ним вдасться перетнутися.

Поки я давала стрекача, наче сполошений заєць, у спину вдарив сміх незнайомця. Особливий такий сміх. Недобрий і багатообіцяльний.