Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

- Я прошу тебе думати про своє здоров'я. Від цього залежить твоє життя, - наполягає мама.

- Ось ще! Якщо я стану роботом, хіба це вважатиметься життям?

І ось... Кирило туди ж! Вважає мене інвалідом. Обережний. Намагається контролювати. Думаю про це і задихаюся від болю. Уперше стикаюся з такою сильною мукою. Вона розриває мені душу. Коли Бойко заявив, що я йому не потрібна, і відверто послав - і то так боляче не було. Навіть тоді. Немає нічого гіршого, ніж відчувати себе неповноцінною.

Я, звісно, борюся. Плакати через нього? От ще!

Розігріваю вчорашню пересолену рибу. Уперто давлюся нею. Зате сльози списати на це можна. Котяться по щоках через сіль, звісно! Занадто багато її. Ось і все. Доводиться навіть взяти один із маминих улюблених питних йогуртів. Заливаю його всередину себе в кілька підходів. Швидко забираюся і знову прямую до ванної.

Усе з таким відчуженням роблю, ніби й не я це зовсім. Немов з боку себе бачу.

Приймаю душ. Одягаю піжаму. Розчісуюся. Сідаю за відпрацювання домашнього завдання. Без особливих проблем справляюся з усім. Трохи засмучуюся тому, що занадто швидко закінчую.

Близько восьмої години, коли я роздумую, що подивитися, надходить звичайний дзвінок від мами.

- Поїла?

- Так.

- А дівчатка ще не прийшли?

- Уже в дорозі. Дзвонили перед тобою, - безсовісно брешу я.

- Добре, - схвалює мама. Витримує невеличку паузу і видихає вже тихіше: - Мені пора. Солодких снів, янголе.

Відключається, перш ніж я встигаю відповісти. Я кілька секунд безцільно дивлюся на телефон. А потім... Знаю, що не слід, і все ж навіщось перевіряю повідомлення. Ніби я могла щось пропустити! Ні, все чисто. Жодного нового.

Ось і чудово! Ніяких більше штрафних. І взагалі нічого я йому не винна.

Вмикаю перший серіал, який підвернувся. З деяким коливанням дивлюся на балконні двері. У кімнаті задушливо. Мама поки що не дозволяє вмикати кондиціонер. Але на провітрювання ж обмежень не було. Уже практично кінець травня. Впущу вечірню прохолоду і прикрию.

Так вирішую і так роблю.

Тільки от тільки-но забираюся під ковдру, мене одразу починає хилити в сон. І я не можу йому чинити опір. Розумію, що варто піднятися і закрити балконні двері, але й на це в мене немає сил.

Не знаю, скільки часу перебуваю у відключці. Прокидаюся від дотику. Прохолодні шорсткі пальці повільно і практично невагомо мажуть мене по щоці, підборіддю... Підбираються до губ.

"Прокидайся вже, Центуріоне... Усі веселощі проспиш...", - спливає в мене в голові до того, як свідомість остаточно проясняється.

Здригаючись, вкриваюся мурашками. І, остаточно видаючи себе, шумно хапаю губами повітря. Пальці завмирають там само швидко.

- Тільки не кричи, - шепоче Кирило десь зовсім поруч. Відчуваю його тепло. Вдихаю запах. - Не кричи, чуєш?

Ну, вже ні!

Саме це я і роблю - втягую в легені якнайбільше повітря і кричу.