Читати книгу - "Це не моя справа"

Я бачив, що люди витріщаються на мене, та позаяк жодного полісмена поки що не стрілося, мені було байдуже. Я використав «б’юїк» на всю його потужність, аж поки не видерся на вершину пагорба. Тоді нарешті трохи зменшив швидкість, задоволено глянувши у дзеркало заднього виду... й отримав справжній шок! «Стандард» був усього лише за двадцять футів позаду!

Та я все ще не до кінця був упевнений, що мене переслідують. Цілком могло статися так, що хлопець просто вирішив показати, що я не єдиний, хто любить швидку їзду. Я відчув неабияку повагу до старенького «стандарда», роздовбаний кузов якого ховав у собі першокласний двигун, переобладнаний для перегонів. Я продовжив свій шлях, «стандард» також. Коли я виїхав на об’їзну дорогу, він був усе ще за якусь сотню футів од мене, тож я вирішив трохи схитрувати. Махнув рукою з вікна, з’їхав на узбіччя і пильно оглянув «стандард», котрий стрілою промчав повз мене. В цю мить мені вдалося розгледіти водія. Він був молодий і чорнявий. Схожий на засмальцьовану кухонну губку капелюх насунутий низько на очі, але я вже побачив достатньо, щоб упізнати його. Це був той коротун, який напередодні намагався розчерепити мені голову. Тепер уже точно знаючи, що він таки переслідує мене, я провів поглядом «стандард» і поліз по сигарету. Певно, той тип зараз дуже нервує, гадаючи, що робити далі. Тепер він не міг би вже зупинитися... чи міг? Я вишкірився. Бо за кілька сотень ярдів попереду він таки став.

Це й вирішило справу. Мене справді переслідують — тож я витяг олівець із кишені й записав номер авто на зворотному боці конверта.

Тепер уже я вирішив провчити його як слід, не роздумуючи ні хвилини: просто мусив відплатити йому за вчорашнє. Я завів свій «б’юїк», упритул під’їхав до «стандарда», різко загальмував і вистрибнув із машини, перш ніж той тип устиг збагнути, що й до чого.

— Привіт, хлопче! — сказав я йому, приязно усміхаючись. — Одна пташка мені поцвірінькала, що ти мене переслідуєш. Мені це не подобається. — Поки говорив, витяг із кишені складаний ножичок і відкинув лезо. — Шкода, синку, що я підкину тобі трохи роботоньки, — провадив далі, — однак це піде тобі лише на користь.

Він сидів, витріщившись на мене, скрививши губи та виставивши жовті зуби. Був схожий на розлюченого тхора.

Я нахиливсь і засадив ножа в його автомобільну шину. Повітря зі свистом вилетіло з камери.

— Нині шини вже не ті, що раніше, еге ж, синку? — лагідно перепитав я, ховаючи ножик у кишеню. — Залишаю тебе тут, щоби ти зміг замінити колесо. А тепер вибач — у мене важлива зустріч.

Він обізвав мене словом, котре в інший час неодмінно б мене обурило, але тієї миті я відчував, що він має на те деяке право.

— Якщо вже ти так полюбляєш колекціонувати монтажні лопатки, то, гадаю, ми зможемо якось влаштувати лицарський двобій, — приязно закінчив я.

Він повторив своє гидке слово, тож я полишив його.

Він усе ще сидів там, коли я промчав повз, і продовжував сидіти, коли я домчав до повороту за шість сотень ярдів попереду. Підозрюю, що те цуценя було неабияк засмучене.

За пів години я доїхав до Горшема і тепер уже був упевнений, що мене ніхто не переслідує. Рух був незначний, і впродовж кількох миль переді мною не було жодної машини.

З Горшема я поїхав до Вортінга, тоді звернув на бічну дорогу і за кілька хвилин опинився вже неподалік Лейкема. Місцевість була пречудова, а день — спекотний і сонячний. Я по-справжньому насолоджувався кількома останніми милями, жалкуючи, що не дослідив цю частину Англії раніше — замість того, щоб проводити стільки днів і ночей у брудному, задушливому Лондоні. Вказівник на стовпі повідомляв, що я перебуваю за милю від Лейкема, тож сповільнив рух і звернув у вузький провулок. Попереду з’явилися кілька будиночків, паб та пошта. Я здогадався, що це нарешті Лейкем, під’їхав до пабу та зайшов усередину. Це було дивне, схоже на коробку приміщення, що радше нагадувало ляльковий будиночок. Жінка, котра подала мені подвійне віскі, очевидно, була схильна поговорити, почувши мій акцент.

Ми побалакали про природу, про те, про се, а тоді я запитав у неї, чи не знає вона котедж із назвою «Беверлі».

— О, то вас цікавить міс Скотт? — перепитала вона, і в її очах тут же з’явився осуд. — Її будиночок трохи далі — приблизно за милю звідси. Поверніть направо при першому ж повороті. Її котедж стоїть збоку. У нього солом’яний дах та жовті ворота. Ви не зможете проїхати повз.

— Чудово! Я знайомий з її подругою. Можливо, я все-таки її навідаю. А ви знайомі з нею? Бо я не знаю, як вона виглядає. Гадаєте, вона мене прийме?

— Наскільки мені відомо, чоловікам там завжди раді, — відповіла вона, хмикнувши. — Сама я ніколи її не бачила. В містечку вона практично не буває — приїжджає лише на вікенд.

— Можливо, хтось доглядає за будиночком? — припустив я, розмірковуючи, а чи не даремно я сюди припхався.

— Місіс Брембі у неї прибирає, — повідомила жінка. — Але вона й сама ні до чого.

Я розрахувався за віскі, подякував жінці й повернувся до свого «б’юїка». «Беверлі» я відшукав за кілька хвилин. Його я міг бачити крізь дерева, їдучи вузькою алеєю. В чарівному садку під солом’яним дашком стояла грубо поштукатурена двоповерхова хатинка — надзвичайно мила і приваблива.

Я залишив «б’юїк» перед воротами, відчинив хвіртку і попрямував вузькою стежкою до будинку. Сонце засліплювало, в нерухомому повітрі завис аромат гвоздик, троянд та жовтофіолей. Я сам би був не проти тут оселитися. Підійшов до дубових, оздоблених голівками цвяхів дверей, постукав начищеним мідним молоточком і схвильовано почав чекати. Мені було не по собі, бо я не знав, чи відомо Анні Скотт про Нетту і як повідомити їй сумну новину. Хвилювався, бо не знав, чи подібна сестра на Нетту і чи знайдемо ми з нею спільну мову.

Та за кілька хвилин я розчаровано усвідомив, що в будинку нікого нема — принаймні ніхто не планує мені відчиняти.

Я зійшов униз, придивися до вікон горішнього поверху, тоді зазирнув у вікно першого. Бачив, що