Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

— Привіт! — сказав хлопець. — Звідки ти? Ти-бо чужинець у нашому Місті.

— Був чужинцем, — відповів Піпін, — а тепер, здається, я став мужем із Ґондору.

— Не сміши! — відказав хлопчина. — Якщо так, тоді всі ми тут мужі. Скільки тобі років, і як тебе звати? Мені вже десять, і невдовзі я досягну восьми п’ядей на зріст. Я вищий за тебе. Та мій батько — він із Варти, один із найвищих там. А хто твій батько?

— На яке запитання відповідати спершу? — і собі запитав Піпін. — Мій батько господарює на землі поблизу Білої Криниці, що біля Туківців у Ширі. Мені майже двадцять дев’ять років, тож я старший за всіх вас тут, але заввишки я лише сім п’ядей, і якщо виросту ще, то хіба в ширину.

— Двадцять дев’ять! — повторив хлопчина і присвиснув. — Ого, то ти геть старий! Такий старий, як мій дядько Йорлас. І все-таки, — додав із надією, — б’юсь об заклад, що я зміг би перекинути тебе догори дриґом чи покласти на лопатки.

— Може, і зміг би, якби я тобі дозволив, — відказав Піпін, сміючись. — А може, я зробив би це з тобою, — мешканці моєї маленької країни теж трохи знаються на бійцівських штучках. І там, дозволь попередити, мене вважають надзвичайно великим і дужим, бо я ще нікому не дозволяв перевернути себе догори дриґом. Отож, якщо дійде до змагання і мені не пощастить переконати тебе якось інакше, то, певно, доведеться тебе вбити... Коли подорослішаєш, то знатимеш, що зовнішність буває оманлива, і, хоча ти сприйняв мене за лагідного чужинського хлопчака та за легку здобич, мушу застерегти тебе, що це не так: я півмірок міцний, хоробрий і підступний!

Й Піпін скорчив таку похмуру міну, що малий ґондорець відступив на крок, утім одразу ж повернувся на своє місце, стиснувши кулаки, а в очах його заяскрів запал битви.

— Ні! — засміявся Піпін. — Вірити тому, що розповідають про себе незнайомці, також не варто! Я не боєць. Та хай там як, а тому, хто викликає на бій, слід було би спершу відрекомендуватися самому.

Хлопчина гордо виструнчився.

— Я Берґіл, син Береґонда з Варти, — відповів.

— Так я і думав, — сказав Піпін, — бо ти схожий на батька. Я знаю його, і то він прислав мене до тебе.

— Чому ж ти відразу цього не сказав? — здивувався Берґіл, і раптом на його обличчі промайнуло збентеження. — Тільки не кажи, що батько змінив своє рішення і хоче вирядити мене з Міста разом із жінками та зі старими! Цього не може бути, бо останні вози вже поїхали.

— Його доручення тебе не принизить — воно навіть приємне, — заспокоїв його Піпін. — Береґонд сказав, що, замість перевертати мене догори дриґом, ти можеш скласти мені компанію і трохи показати Місто. Я ж натомість розповім тобі кілька історій про далекі краї.

Берґіл плеснув у долоні й засміявся з полегшею.

— Усе гаразд! — скрикнув він. — Гайда! Ми саме збиралися піти на вивідки до Брами. Тож не барімося!

— А що там відбувається?

— Перед заходом сонця з Південної Дороги очікують прибуття Чужоземних Капітанів. Ходімо з нами — і ти все побачиш.

*

Берґіл виявився хорошим супутником і співрозмовником — власне, найкращим для Піпіна, відколи той попрощався з Мері. Тож незабаром обоє вже сміялись і весело перемовлялись, ідучи вулицями та не зважаючи на погляди, які кидали в їхній бік ґондорці. Невдовзі вони змішалися з юрбою, що рухалася до Головної Брами. Там Піпінові випала нагода вивищитись у Берґілових очах, бо, коли гобіт назвав своє ім’я і вимовив пароль, вартовий не лише привітав і пропустив його, а й дозволив узяти зі собою товариша.

— Чудово! — озвався Берґіл. — Нам, хлопчакам, уже не можна виходити за Браму без супроводу дорослих. Але тепер ми ретельно все розвідаємо.

За Брамою вздовж дороги та на краю чималого вимощеного камінням майдану, до якого сходились усі шляхи, що вели до Мінас-Тіріта, зібрався натовп. Очі всіх присутніх було звернено на південь, і незабаром серед людей поширився поголос:

— Онде здійнялася курява! Вони наближаються!

Піпін і Берґіл проштовхалися наперед юрмища й стали чекати. Віддалік озвалися ріжки, і до них, мовби дедалі дужчий вітер, долинули вітальні окрики. Потому гучно заграли сурми, й усі люди довкола заволали.

— Форлонґ! Форлонґ! — кричали вони.

— Що це означає? — запитав Піпін.

— Приїхав Форлонґ, — відповів Берґіл, — старий Форлонґ Товстун, Володар Лоссарнаху. Там живуть мої діди. Слава! Ось він. Добрий старий Форлонґ!

На чолі строю ішов великий товстоногий кінь, а на ньому сидів кремезний пузань, старий і сивобородий, але в кольчузі, в чорному шоломі та з довгим важким списом у руці. Позаду нього крокував гордий шерег запилених чоловіків, добре озброєних і з великими бойовими сокирами: всі вони мали похмурі обличчя і були трохи нижчі та більше смагляві, ніж ті люди, котрих Піпін зустрічав у Ґондорі.

— Форлонґ! — гукали люди. — Вірне серце, вірний друг!

Та коли лоссарнахці пройшли, місцеві мешканці зашепотіли:

— Так мало! Що таке нині дві сотні воїнів? Ми сподівалися принаймні на вдесятеро більше число. Це все через новини про чорний флот. Форлонґ зумів уділити нам лише десяту частину своїх сил. Однак і така дещиця — це краще, ніж нічого.

Загони надходили, їх вітали, підбадьорювали, впускаючи через Браму, — людей із Чужозем’я, котрі прибули, щоби у лиху годину стати на захист Міста Ґондору. Та їх завжди було надто мало, завжди менше, ніж на те плекали надію чи вимагала скрута. Людей із долини Рінґло, котрі крокували слідом за сином свого володаря, Дерворіном, — три сотні. З верховин Мортонду, великої Долини Чорнокореня, прибули високий Дуїнгір зі синами Дуїліном і Деруфіном та з п’ятьма сотнями лучників. З Анфаласу — далекого Довгоберега — чималий стрій розмаїтого люду: мисливців і скотарів, мешканців маленьких селищ, сяк-так споряджених для битви, якщо не зважати на озброєння челядників Ґоласґіла, їхнього володаря. Кілька понурих