Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

горців із Ламедону без капітана. Рибалки з Етіру — понад сотня, — котрих відпустили з кораблів. Гірлуїн Прекрасний зі Зелених Пагорбів Піннат-Ґеліну з трьома сотнями ошатних, одягнених у зелене воїнів. Останнім прибув найвеличніший Імрагіл, Принц Дол-Амрота, родич самого Володаря, — на його позолочених знаменах було зображено символи Корабля та Срібного Лебедя: з ним їхав загін лицарів у повному спорядженні, на сірих конях, а за ними крокували співаючи сім сотень воїнів, статечних, як вельможі, сірооких і темноволосих.

І вони були останні, себто до Мінас-Тіріта купно прибуло менш як три тисячі воїнів. Інших чекати було нізвідки. Врешті вигуки й тупіт ніг затихли у глибині Міста. Роззяви ще трохи постояли мовчки. У повітрі висіла курява, бо вітер ущух і вечір був задушливий. Ось-ось мали зачинити Браму, червоне сонце заховалося за Міндоллуїном. На Місто лягли сутінки.

Піпін поглянув угору, і йому здалося, що небо стало попелясто-сірим, ніби над землею нависла безмежна хмара з пилу та з диму, і світло ледве пробивалося крізь неї. Проте на Заході сонце, відцвітаючи, запалило це марево вогнем, а відтак Міндоллуїн стояв чорний на тлі палахкотливої веремії, поцяткований останніми недотлілими жаринками.

— Тож погожий день завершується гнівом, — сказав гобіт, забувши про хлопчика.

— Він і справді ним завершиться, якщо я не повернуся до вечірніх дзвонів, — відказав Берґіл. — Ґайда! Уже грає сурма — зараз зачинять Браму.

Вони повернулися до Міста, тримаючись за руки, й останніми зайшли у Браму щойно перед тим, як її зачинили. А коли дісталися до вулиці Смолоскипників, усі дзвони на вежах урочисто бамкали. У багатьох вікнах засяяло світло, а з осель і військових сторожок уздовж стіни долинув спів.

— Бувай наразі! — сказав Берґіл. — Перекажи вітання моєму батькові й подякуй йому за таке цікаве для мене товариство. Прошу, приходь іще. І не барися. Я вже майже шкодую, що невдовзі буде війна: ми могли би трохи повеселитись удвох. Могли би податися до Лоссарнаху, до мого прабатьківського дому, — там особливо гарно навесні, коли в лісах і в полях повно цвіту. Проте, можливо, ми ще зможемо піти туди разом. Нашого Володаря ніхто й ніколи не переможе, а мій батько — дуже хоробрий. Бувай і повертайся!

Вони попрощались, і Піпін поквапився до Цитаделі. Дорога була неблизька, тож гобіт добряче спітнів і дуже зголоднів. Тим часом хутко запала темна ніч. На небі не було ні зірочки. Піпін запізнився на початок вечері Береґондового загону, та ґондорець радо привітав гобіта й посадив його біля себе, щоби послухати новини про сина. Після вечері Піпін іще трохи побув у товаристві людей, а тоді почимчикував до свого помешкання, бо його охопив дивний смуток і він дуже захотів знову побачити Ґандальфа.

— Зможеш сам знайти дорогу? — запитав Береґонд біля дверей маленької зали з північного боку Цитаделі, де вони сиділи. — Надворі чорна ніч, яка ще більше почорнішала через те, що Намісник наказав пригасити всі вогні в межах Міста й не запалювати їх на стінах. Узагалі! Розкажу я тобі ще щось: завтра вранці тебе викличуть до Володаря Денетора. Боюся, ти не потрапиш до Третього Загону. Проте сподіваймося, що нам поталанить побачитися знову. Прощавай і спи спокійно!

У Піпіновій оселі було темно, тільки на столі світився маленький ліхтарик. Ґандальфа не було. Смуток іще щільніше огорнув серце гобіта. Він виліз на лавку і спробував визирнути у вікно, проте на вулиці було темно хоч в око стрель. Піпін зліз, зачинив віконниці й уклався спати. Трохи полежав, дослухаючись, чи не почує Ґандальфових кроків, а потому поринув у тривожний сон.

Уночі його розбудило світло. Гобіт побачив Ґандальфа, який ходив туди-сюди за пологом алькову. На столі горіли свічки і лежали сувої пергаменту. До Піпіна долинуло чарівникове зітхання та бурмотіння: «Коли ж повернеться Фарамир?»

— Привіт! — подав голос Піпін, виткнувши голову з-за пологу. — Я думав, що ти геть забув про мене. Радий бачити, що ти повернувся. Довгий був день.

— А от ніч буде надто коротка, — відказав Ґандальф. — Я прийшов сюди, бо мушу трохи побути у спокої, на самоті. Спи в ліжку, доки маєш змогу. На світанку я знову поведу тебе до Володаря Денетора. Та ні — коли нас покличуть, а не на світанку. Пітьма вже запанувала. Світанку не буде.

Розділ 2

Сірий загін вирушає в дорогу

оли Ґандальф поїхав і цокіт Тіньогривових копит затих у ночі, Мері повернувся до Араґорна. Він мав лише невелику торбинку, до якої вкинув кілька корисних речей, знайдених на румовищі Ісенґарда, бо решту свого майна загубив десь на Парт-Ґалені. Газуфел уже був осідланий. А Леґолас і Ґімлі зі своїм конем стояли зовсім поряд.

— Тож нас у Загоні залишилося четверо, — сказав Араґорн. — Далі ми поїдемо разом. Але не самі, як я гадав. Король твердо вирішив їхати негайно. Після появи крилатої тіні він хоче повернутися до пагорбів ще під покровом ночі.

— А потім куди? — запитав Леґолас.

— Наразі не знаю, — відповів Араґорн. — Щодо короля, то він поїде на військовий збір в Едорасі, який сам скликав чотири ночі тому. Там, думаю, Теоден почує новини про війну, і Вершники Рогану поїдуть до Мінас-Тіріта. Проте переді мною і перед будь-ким, хто наважиться стати мені за супутника...

— Приміром, я! — скрикнув Леґолас.

— І Ґімлі з вами! — додав ґном.

— Отож, переді мною, — продовжив Араґорн, — лише темрява. Я також мушу їхати до Мінас-Тіріта, проте наразі не бачу свого шляху. Наближається давно сподівана година.

— Не кидайте мене! — озвався Мері. — Досі з мене було мало користі, проте я не хочу перебувати осторонь, як обоз, по який посилають, коли все вже закінчується. Ледве чи Вершники захочуть тепер опікуватися мною, хоча король, звісно, і сказав, що я сидітиму поруч нього, щойно ми прибудемо до його оселі, й розповідатиму йому про Шир.

— Так, — сказав Араґорн, — і твоя дорога, Мері, гадаю, збігається з його. Проте не чекай, що все завершиться веселощами. Боюся, доки Теоден знову спокійно осяде в Медусельді, мине ще багато часу. Чимало надій зів’яне цієї гіркої весни.

Невдовзі всі були готові рушати: двадцять чотири коні гризли вудила. Ґімлі сидів позаду Леґоласа, а Мері — перед Араґорном. Аж ось вони