Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

погано чи добре, — сказав Піпін. — З мене кепський воїн, мені не подобається навіть думати про битву, проте постійно чекати, доки розпочнеться та, якої годі уникнути, — просто нестерпно. День здається надзвичайно довгим! Я почувався би ліпше, якби ми, замість стояти тут і спостерігати, щось робили б. Десь ударили першими. Гадаю, в Рогані теж ніхто не завдав би жодного удару, якби не Ґандальф.

— Ет, зараз ти багатьом наступив на болючий мозоль! — відказав Береґонд. — Одначе все може змінитися, коли повернеться Фарамир. Він хоробрий, значно хоробріший, ніж гадає більшість. У наші дні мало хто вірить, що капітан може бути водночас мудрий, здібний до наук і до пісень, як-от Фарамир, і відважний та рішучий на полі бою. Проте Фарамир може. Він не такий нерозважливий і запальний, як Боромир, але не менш твердий. Але чим він зарадить? Ми не можемо напасти на гори... того королівства. Межі, куди здатна сягнути наша військова міць, звузились, і ми не вдаримо, доки хтось із ворогів увійде в них. Тоді наша рука повинна бути важкою!

Й він ляснув по руків’ю меча.

Піпін поглянув на ґондорця: високий, гордий, шляхетний — як усі люди, котрих гобітові випадало дотепер бачити в цій землі: очі Береґонда аж сяяли, коли він думав про битву. «На жаль, мої руки майже такі самі легкі, як пір’я, — подумав у цю мить Піпін, але вголос не мовив ані слова. — Пішак, сказав Ґандальф? Можливо, проте не на тій шахівниці».

Так вони і пробалакали, доки сонце досягло зеніту, а потому раптом ударили обідні дзвони й у Цитаделі почався рух: усі, крім вартових, ішли на трапезу.

— Підеш зі мною? — запитав Береґонд. — Можеш сьогодні приєднатися до моїх людей. Я ще не знаю, до якого загону тебе приписати, а може, ти будеш у почті самого Володаря. Але тобі будуть раді. І добре було б, аби ти познайомився з якомога більшою кількістю людей, доки є ще час.

— Я радо піду з тобою, — відказав Піпін. — Правду кажучи, мені самотньо. Мій найкращий друг залишився в Рогані. Тож мені ні з ким поговорити чи пожартувати. Можливо, мені й справді варто долучитися до твого загону? Ти капітан? Коли так, то ти міг би взяти мене чи замовити за мене слівце.

— Ні, ні, — засміявся Береґонд, — я не капітан. Я не маю ні посади, ні звання, ні підлеглих — я звичайний воїн із Третього Загону Цитаделі. Проте, пане Переґріне, в Місті вважають за честь бути звичайним воїном у Варті Вежі Ґондору, — такі люди в пошані у цій землі.

— Тоді ти значно вищий від мене і за становищем теж, — проказав Піпін. — Відведи мене до моєї кімнати, і якщо там немає Ґандальфа, то я піду з тобою, куди захочеш, — як твій гість.

Ґандальфа у їхньому помешканні не було, й він не залишив жодного послання, тож Піпін пішов із Береґондом і познайомився з людьми з Третього Загону. І Береґондові за це перепала не менша честь, аніж його гостеві, бо ґондорці радо вітали Піпіна. У Цитаделі вже точилися розмови про Мітрандірового напарника та про його тривалу приватну бесіду з Володарем. Подейкували, що до Ґондору з Півночі прибув принц півмірків і запропонував Денеторові союзництво та п’ять тисяч мечів. А дехто навіть стверджував, що коли приїдуть вершники Рогану, то кожен привезе зі собою воїна-півмірка, — може, й малого, зате вправного.

Хоча Піпін мусив із прикрістю розвінчати цю обнадійливу байку, відкараскатися від титулу «принц» він так і не спромігся: ґондорці були переконані, що лише принц міг бути Боромировим другом і достойником, котрого вшанував увагою Володар Денетор. Вони подякували гобітові за те, що він прийшов до них, уважно вислухали кожне його слово й усі розповіді про чужинські краї, а також дали йому стільки їжі та елю, скільки він забажав. Відтак єдиною Піпіновою турботою було поводитись «обережно», як радив Ґандальф, і не розпускати язика, що часто трапляється з гобітами в колі друзів.

Через якийсь час Береґонд підвівся.

— Бувай наразі! — сказав він. — Я заступаю на варту до заходу сонця, — гадаю, як і всі присутні тут. Але якщо ти почуваєшся самотнім, то, може, тебе трохи розважить прогулянка Містом із веселим провідником. Мій син охоче погуляє з тобою. Дозволю собі сказати: він хороший хлопчик. Якщо це тобі буде приємно, то спустися до найнижчого кола і запитай, де є Старий Готель на Рат-Келердайні — вулиці Смолоскипників. Десь там він вовтузиться з іншими хлопцями, котрі залишились у Місті. Біля Головної Брами є чимало речей, на які варто подивитися, перш ніж її зачинять.

Береґонд вийшов, а невдовзі за ним подалась і решта ґондорців. День був погожий, хоча небо вже потроху затягувала паволока, і було надто гаряче, навіть як на південний березень. Піпіна хилило на сон, однак їхнє з Ґандальфом помешкання здалося йому надто невеселим, тож він вирішив погуляти і дослідити Місто. Він прихопив зі собою для Тіньогрива кілька ласих шматочків, які той милостиво з’їв, хоча йому нічого й не бракувало. А потому численними в’юнкими вуличками поплентався до нижнього кола.

Люди з подивом витріщалися на нього. Дивлячись Піпінові в обличчя, ґондорці шанобливо вітали його, за звичаєм свого краю схиляючи голову та схрещуючи руки на грудях. Але щойно він віддалявся, позаду лунали крики: ті, хто був на вулиці, кликали своїх знайомих, аби й вони виходили з осель і дивилися на Принца Півмірків, Мітрандірового напарника. Чимало людей розмовляло не спільною мовою, а своїми говірками, та Піпін незабаром зрозумів значення слів Ерніл і Періаннат, а також збагнув, що чутка про його титул випереджає його.

Нарешті гобіт, пройшовши склепінчастими вулицями, багатьма чудовими алеями та доріжками, спустився до найнижчого і найширшого кола Міста, де йому підказали, як дійти до вулиці Смолоскипників — просторого шляху, що вів до Головної Брами. А на ній він відшукав Старий Готель — велику будівлю зі сірого вивітреного каменю, що мала два звернені у протилежний від вулиці бік крила. Між ними прослався вузький моріжок, а трохи далі стояв дім із багатьма вікнами, передню стіну якого по всій довжині займав ґанок із колонадою, а від ґанку до трави збігало кілька сходинок. Поміж колон гралися хлопці — єдині діти, котрих Піпін