Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Але ж так було — від гарячих буханців пахло борошном, пшеницею, ланом. Принаймні, не розсипається. Зайду куди-інде, понюхаю — жодного запаху, ріжу — розпадається, мовби його зліплено із сипких крихт, як нас зі спогадів. Я замовляю половинку білого, і мені здається, наче від нього іде тепло. Я нікуди не кваплюся. Знайомих облич менше і менше — хтось виїхав, хтось змінив місце проживання, багато кого не стало, чимало квартир здаються.

Водій щоразу відкриває ті самі дверцята, нутро наповнене хлібом і батонами, дерев’яні основи правлять одночасно за полиці і ноші, продавчині перераховують буханці.

Як живе колишній двічі-прем’єр-міністр Віталій Масол.

Страждає на мерехтливу аритмію.

Має покоївку.

Отоварюється на ринку.

Їсти готує сестра.

На зиму купує два мішки соняшникового насіння.

Що він з ним робить? Цілу зиму смажить і лузає, чи що? Ми багато розповідаємо одне одному про дитинство. Інколи здається, це все, що ми можемо один одному розказати. Все, що було потім, ти знаєш так само, як я.

Вже пройшовши метрів сто, я згадав, що не купив масла. Хліб, намащений маслом. Людина, яка його має, — щаслива. Достатньо, аби прожити життя, не нарікаючи. Я зупинився в нерішучості. Як на пакетик масла, я вагався надто довго. Він усе ще складав картон. «Тату?» — я вперше його так покликав. Я взагалі назвав так когось уперше. Коли він пішов від нас, мені було два з половиною роки. Мама казала, що перше своє слово я вимовив у три — я довго не починав говорити. Навряд, щоб для дитини в такий вік що-небудь складало ясність. «Я тобі допоможу, тату». Він підвів голову, його щокою котилась сльоза. Старий чоловік і я, давно вже не молодий. Я так і не купив тоді масла.

Мати ніколи не розповідала, чому вони розлучилися. Хіба дітей у таке втаємничують? Я не розпитував, а мати не пояснювала. Бували моменти, коли я, виростаючи без батька, дужче за все хотів вимовити це слово, проте не було нікого, до кого я міг би так звернутися. Здається, моя мама не мала жодних сексуальних стосунків, не кажучи про вітчима для мене. Пішовши якось увечері на концерт зі співробітницею, мама ще кілька місяців спізнавала докори сумління, наче залишила вдома недоглянуте немовля. Її першим запитанням було: «З тобою все гаразд?». Зі мною все було гаразд, мені було чотирнадцять, настінний годинник показував щойно десяту. «Мій батько», — я заздрив тим, хто міг так сказати.

«Знову!» — зойкала мати й сідала, згорнувши руки, коли щось виходило з ладу. Ніщо не впливало на неї так, як дрібні побутові прикрощі. Моя мати нагадувала йогу, що, акумулювавши достатньо енергії, самим лише зусиллям волі підноситься над землею. Моя мати також підносилася — ставала на табурет і вкручувала жарівку. До перегорілої вона ставилася так, наче та зрадила її. Вона до всього так ставилася — до паркетини, що вискочила з підлоги; до клею, на який посаджено деревину; до крана, який не намислив нічого кращого, як протікати; до ніжки дивана, що хруснула, наче на нього опустилась не моя втомлена мама, а мамонт. Жодні глобальні виклики не розчавлюють так, як плечики, які береш, щоб повісити одяг, а вони ламаються.

Назад вантажівка привезла на одного пасажира менше. Мій брат мовби зійшов десь дорогою владнати щось, що останньої миті спадає на думку. Наче згадав про гостинці — для дітей і для жінки. Ми приїхали з мамою на похорон, і там, де я раніше проводив ціле літо, ми пробули два дні.

Найгірший проповідник — який не вірить у те, що каже. Я вірив. Я й зараз вірю — в дерево, яке навесні знову вкриється листям. Я йду, не потребуючи допомоги. Якщо доведеться, дибатиму на милицях. У нас із тобою значно менше, ніж тисячу років.

З якоюсь незбагненною невідворотністю мені раптом забракло минулого. Згодом я побував там, якась справа привела мене туди — не пам’ятаю, яка; якщо чесно — ніяка. Я ходив з розкритим путівником, вдаючи, ніби вивчаю архітектуру, хоча не було там що роздивлятися: паралелепіпеди, що спиналися в нависле небо; розбиті, ще не встигли прокласти їх, доріжки; видзюґані бордюри — роздовбані, мов саме життя.

Той будинок, я непомильно впізнав його, відчувши, що це він, я не знаю, як тобі пояснити. Коли бригада покидала його, він ще пахнув бетоном і тиньком. Будівельна фірма наймала їх, некваліфікованих робітників, без трудової книжки і за нижчу, ніж у галузі, платню, зате готівкою та без затримок. Про правила техніки безпеки ніхто не дбав. Ночували в бараці, де не було ні води, ні світла. Півсотні чоловіків на тридцяти квадратах. Й ось я стояв перед шістнадцятиповерхівкою, наче там, де живу, їх, нічим не кращих, не досить. Мені хотілося закричати — щосили і по-тваринному. В мені волало одне-єдине, від якого не залишилося б каменя на камені, запитання: чи знають ті, котрі всередині, що будинок, перед тим як об нього розбили шампанське, омито людською кров’ю. Я не впевнений, чи на мій крик бодай хтось визирнув би у вікно. Місто не мало визначних пам’яток, недалеко від нього у війну форсували річку, ото й усе.

Звертання переходило від покоління до покоління — так само, як рік у рік вкривався маками та волошками сільський схил, тоді як ми з мамою, відколи пам’ятаю, були на «ти». І мої однокласники, і всі зі своїми батьками. Лише до вчителів та сторонніх ми зверталися на «Ви». «Тато сплять», — їм, найстаршому з яких виповнилось сім рочків, було невтямки, чому такій великій кількості дорослих раптом цікаво, як їхній батько спить, їх же самих туди не пускали. «А довго тато спатимуть?» «А коли вони прокинуться?» «Тато візьмуть нас, правда?» В дитячому віці між смертю і воскресінням межа тонша, ніж у євангеліях. Те, що діялося, було для них частиною гри — загадкової і такої, що викликає острах. «Ти залишишся в нас, доки тато прокинуться?» Я не залишився.

«Візьми її, ти в нас учений». Цьоця взагалі не вклала в сказане яких-небудь емоцій, жести і слова мовби не належали їй, вона була не подібна до себе, механічно виконуючи заведене в таких ситуаціях.

«Острів скарбів» — так, ніби я жив, доки тримав у руках книжку — талісман, який мав би, але не допоміг моєму, як написано в ній (не конче саме в цій), кузенові. Її подарувала моя мати, як мене ще не було на світі, а мій двоюрідний брат входив у вік, коли починають самостійно читати. Стівенсон у російському перекладі. Мій брат перечитав її, мабуть, разів тридцять. Не знаю, чи