Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Побачу пиріжкову — не можу втриматися, щоб не зайти: а раптом. Їх буквально кілька ще таких залишилося. Переступаєш поріг, ніби занурюєшся в минуле, освіжене рожевою побілкою.

Я уплітав їх ще по дорозі — не хотів засмучувати маму, це святе. Вона була помішана на правильному харчуванні, випереджаючи свій час щонайменше на кілька десятиліть. Вона забороняла мені їсти майонез, годуючи морквою, картоплею і пісним м’ясом. Раз на тиждень яйце, двічі — тушкована яловичина. Якщо м’яса було трохи більше, частину мама перемелювала на фарш і робила парові котлетки, тоді як мій шлунок вимагав смажених. Ти уявити не можеш, як хотілося! Не розумію, як можна дитині що-небудь забороняти. Це все одно, що вимагати від сонця поблякнути, а від дерева — припинити рости.

Інколи я ними дослівно напихався, дванадцять — рекорд, який я повторював кілька разів. Не знаю, чому саме стільки. Напевно тому, що тринадцятого я не здужав би. Доводилось ховатися, не нести ж додому — це тобі матусю, а це мені. Моя мати дістала б інфаркт і вже ґарантовано позбавила би мене такої жаданої для мене місії. Я ладний був щогодини бігти по хліб, якби ми могли з’їсти його стільки, як я пиріжків.

Ліверний пиріжок робив усе стерпнішим, включно зі школою з її контрольними та домашніми. На перервах я думав про час після занять — о дев’ятнадцятій їх починали відпускати свіжими, ще гарячими — скільки би не привозили, вони швидко закінчувалися. Я й досі обожнюю цей вечірній час — годину, що винагороджувала за всі попередні.

«Де ти так довго?» Моя мати була трохи схиблена. Так довго! Мене не було якихось десять, від сили п’ятнадцять хвилин, не більше. Може, двадцять. Годинника я не носив, а за поїданням ліверних пиріжків невідомо, як він, час, плине. В кожному разі — смачно, це вже напевно. Можливо, мати щось і запідозрила, бо в такі дні я відмовлявся вечеряти, і морква з картоплею докірливо глипали на мене з тарілки, якої я так і не торкався, а мати, зітхнувши, не примушувала. Наступного ранку я бачив овочі в смітнику — через мене вона порушувала свої принципи.

Найпростіше було вдати, ніби болить живіт. Деколи він таки поболював, приємне ниття, що буває від пересиченості улюбленим харчем. У такий вік організм перетравлює будь-що.

Я вкрай рідко вдавався до брехні. Якщо кожну вигадку вважати неправдою, людство нікуди не заїде. Достовірні лише дати життя і смерті, решта — інтерпретація. Інакше треба викинути всю літературу, «Графа Монте-Крісто» насамперед. Усі ми потроху брешемо — хто більше, хто менше. Ми продираємося крізь брехню до правди, якої більшість із нас так і не досягає, заплутуючись у павутині — на початку шляху, на півдорозі, за крок до осяяння, дехто непогано в ній облаштовується, перетворюючи на зручний гамак.

Письменники і політики, брехня для них — ремесло. Хто вправніше бреше, на його боці більше симпатій. Мені миліша письменницька — менше шкоди, принагідно розвага. Авжеж, не завжди. Приємно усвідомлювати, що брешуть, догоджаючи тобі. «Ми брешемо в турботі про тебе», — чудове, а головне правдиве гасло. Зрештою, брешучи, ми ошукуємо себе, щоб бодай перед собою видаватися не такими нещасними і жалюгідними. Дванадцять пиріжків — згодом мені здавалося, що я й двадцять змотлошив би.

Спершу обдивлюся, тоді довго вагаюся, перед тим як запитати. Авжеж, вивалюються, як на ідіота або — ще гірше — провокатора. З лівером, пояснюю, продовгуваті, рум’яні. Такі, як колись. Від слова «колись» їх пересмикує, вони стають ще підозріливішими і жадають якнайшвидше спекатися мене, який до них причепився. Одна так і сказала: «Що ви всі від мене хочете? Да, була я комсомолкою. Всі були». Чому ніхто не хоче згадувати, що було? Хіба це не страшно, нічого не пам’ятати? Одного дня прокидаєшся, забувши, хто ти.

Була одна дівчинка, мені симпатична. З цією все було значно серйозніше. Навіть щось вимальовувалося — морозиво, кіно, спільні прогулянки. Я дав їй почитати Хемінгуея. Ми покидали разом шкільне подвір’я і йшли, взявшись за руку. Доки одного вересня вона не з’явилася на лінійці. Її не було на заняттях ні через день, ні через місяць. Щоразу, коли я їй телефонував, у слухавці діялось одне і те ж: довгі гудки, що раптом змінювалися на короткі, наче їм уривався терпець; кінець кінцем вони теж кудись западали. Але я все одно набирав, вслухаючись, мов в азбуку Морзе, у порожнечу. Я дотепер зберігаю в пам’яті її давно знепотрібнілий номер. У мене добра пам’ять на цифри.

Згодом, коли вже все опинилося позаду, я довідався, що її батьки виїхали на Північ. Вони заробляли їй на хабар у медінститут, такса була відома кожному: п’ять тисяч карбованців, як вартість порядного житла. Отак просто взяли і виїхали — їх зовсім не хвилювали ні мої, ні її почуття. Могли би бодай поцікавитися. Я був у розпачі. Невже вона все знала, нічого мені не сказавши? Не попередивши. Про таке, напевно, не попереджається. Я у мій вік узагалі не думав, де і на кого колись учитимуся. Як вони могли отак взяти і вирішити замість неї? Замість нас обох?

По багатьох роках ми випадково зустрілися. По ній годі було сказати, щаслива вона чи ні. Мені раптом захотілося якнайшвидше завершити розмову, все, що ми казали одне одному, було сповнене фальші; порожні речення, які нічого не означали, — ми були дорослими і чужими. Наче я зупинив незнайому людину, яка нагадала мені іншу, яку я колись добре знав. Не певний, чи хлопчачі симпатії, яких у такий вік безліч, доречно називати коханням, навіть такі серйозні, як ця. А що я хотів? Я й сам уже виглядав по-іншому. Тобі ж не спадає на думку бачити в усіх дорослих колишніх школярів? І мені теж.

Я, телепень, сідав і набирав. Знічев’я, з великої нудьги — убий, не знаю. На протилежному кінці ніхто не озивався. Я вслухався в довгі гудки, в яких бриніла надія, доки вони враз обривалися, змінюючись автоматною чергою, якою мене було вкотре розстріляно. Інсурґент, який проміняв повстання на любов.

Мати хвилювалася, наче я вирушав у космос, а не до крамниці за рогом. Десять разів «Так», а тоді раптом змінювала своє рішення, її лице було спотворене ваганням і розгубленістю. Знаючи, що колись це настане, вона все одно була заскочена. Вибігши на балкон, вона продовжувала давати мені настанови, пояснювала, просила і жестикулювала, буцім я, хлопчик-солдат, йшов на війну, а не по хліб.

У цій крамниці досі хліб найсмачніший, хоча не такий, як колись.