Читати книгу - "Знак біди"

— Погодуєш курей! — спокійніше сказала вона. Як завжди, виказавши всі кривди, вона заспокоїлась, і тепер навіть шкода стало цього недотепу Петрика, який злив її, іноді смішив, рідко радував. Загалом він був непоганий, незлий чоловік, тільки дуже незграбний і безталанний у житті.

А ще він був на десять років старший за неї і не дуже здоровий. Але його хвороба йшла від зайвого куріння, вона це знала й товкла йому про те мало не щодня. І марно.

Стежкою через город Степанида побігла краєм яру до Овечої Балки, а Петрик ще посидів, тяжко зітхнув і встав із-за столу. Зранку трапилось випити горілки, та не довелося закурити, і тепер, зоставшись сам у хаті, він помалу скрутив добрячу, мов палець, цигарку. Щоб припалити, старанно перегорнув учорашнє вугілля в печі, доки знайшов вуглину з іскринкою, роздмухав її й нарешті з довгожданою насолодою затягнувся. Тільки й радощів, що закуриш, іншого задоволення у житті, мабуть, не залишилось. Добре, що навесні насіяв у городі турецького тютюну, не спустився на купований, — де його тепер візьмеш? Тютюн був, може, й гірший за купований, але не такий уже й кепський. Петрик звик до нього — кращого йому й не хотілося.

Він почувався ще п’яненьким, думки його були геть розтривожені, і, думаючи про життя, він час від часу тихо, безгучно лаявся. А щоб його лизень злизав! Де ті німці, ще невідомо, доберуться до його Яхимівщини чи ні, а свої вже добралися. І хто? Родич Гуж. Від цього, відай, кабанчика не сховаєш, узнає і про кабанчика, і про корівку, й курей, як і про все їхнє колишнє життя за совєтів — тут уже не сховаєшся. В нього тепер влада, захоче — поведе в містечко, до поліції й повісить на першому стовпі — розмова у них справді коротка. То що ж залишається: просити? Але такий навряд чи пожаліє. Петрик завважив сьогодні, який недобрий, хижий блиск блукав у Гужевих очах, коли він казав про Степаниду. Хіба що задобрить дріб’язком — яйцями, салом, куркою, — бо більшого він не мав, але чи дріб’язок його дійме? Найкраще, звісно, напоїти його, але, відчував Петрик, одним разом не дуже догодиш, а поїти його завжди — де він тим часом горілки візьме?

Колись, ще до колгоспів, Петрик зробив не дуже вдалу спробу вигнати того зілля, але тоді почалася велика строгість із льоном, все, що було з волокна, поздавали, і ще було мало, приїхали уповноважені з округи, ходили й трусили по хатах лахміття, розкидали солому по клунях — шукали льоноволокна. У нього ж волокна не знайшли, але в коморі набрели на самогонне причандалля: казан і головне — добрий, з мідної трубки змайстрований змійовик, який і реквізували. Потім він заплатив штраф, набрався сорому на сходах і прокляв на роки малошановану справу самогоноваріння. Та це було давно. Мабуть, тепер, коли все в житті переінакшилося, змінилось і ставлення до самогонки. Відчував, що горілка стає тривкою, ледь не єдиною реальною коштовністю, без якої не обійдешся. Питущий ти чи ні, а горілку гнати треба.

Він перейшов через сіни до комірчини, кашляючи, притулився біля порогу до ступи[22]. Як завжди, у комірчині не виводився присмерк, сповнений постійних і звичних запахів, які так перемішались межи собою, що їх уже важко було відрізнити. Найбільше, однак, пахло старовиною, пилюкою, мишами. Крізь маленьке, на колоду, віконце пробивалось слабке світло похмурого ранку, і в ньому Петрик оглянув дощані засіки[23] під глухою, без вікон, стіною; тепер порожні, плетені із соломи, пузаті коші, в які колись насипали збіжжя, якщо воно не вміщалося в засіках. У кутку тулились низькі старосвітські жорна з тонкими, вже стертими каменями, густо обсипані сірим пилом борошна. Тут пилилася й Степанидина кужівка[24], прядка[25], світліла осиковим боком новесенька боденька[26] з іржавими обручами, стояли здебільшого порожні кадуби[27]; під стіною, гарненько складені, кілька років чекали на свою роботу Степанидині кросна[28] — з бердами[29], ниченицями[30] та навоями[31]. На полиці над ними тьмяно полискував нерівний шерег[32] порожніх, запилених пляшок і поважно височів великий, обплетений лозником бутель, по рильце налитий гасом. Поруч із віконцем висіли вінки торішньої цибулі, кілька березових віників, жмутки цілющої трави, заготовлені жінкою з літа. Ця невелика комірчина запилена й запавутинена по кутках і під стелею, була тісно забита, заставлена різним начинням до самої грубки-кам’янки у зовсім темному кутку, але де тут валялась потрібна йому річ, Петрик не міг розгледіти. Він обійшов комірчину, зазирнув у темні її нетрі, понишпорив під жорнами й нарешті витягнув звідти старий почорнілий казан, яким уже з десять літ у господарстві не користувались.

У сінях, де трохи світліше, він краще роздивився на той казан, мабуть, він був ще непоганий, нітрохи не заіржавів, і якщо почистити його від бруду, потерти, пошурувати пісочком, то й знадобиться. Потрібен ще якийсь цебер чи кадуб, але цебер можна взяти новий, в якому миють картоплю, а картоплю можна і в баняку помити.

Гірш те, що змійовика немає.

Петрик сів на ослінчик біля відер і, покашлюючи, став думати, де взяти змійовика. Раніше з такою потребою він подався б у містечко до Лейби, що працював у кузні: кував реманент[33], підковував коней, наточував сокири, насікав молодицям серпи, міг залудити миску й направити зіпсований замок. Лейба був чоловік майстровитий, отож він Петрика виручив би. Що більше, вони були навіть приятелями. Петрик ставився до нього з повагою й звертався лагідно «Лейбочко», а той до нього — «Петрусику». Здається, вони були навіть однолітками і знали один одного з дитинства. Всю ковальську справу йому здавна робив Лейба; Петрик же ніколи не скупився на плату — грішми, яйцями, салом, іноді збіжжям — усім, що під той час було в господарстві. Коли ж заплатити не було чим, Лейба міг зробити в борг, «на віру», почекати місяць, півроку, поки підросте збіжжя чи настане час різати овечку. І ніколи в них із Петриком не було взаємних кривд чи непорозумінь. Лейба напевно змайстрував би йому змійовик, та кузня його давно перейшла колгоспові,