Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

Глава 8

Спочатку дівчата йшли по вузенькій доріжці, шуткуючи одна з одною, щасливо посміхаючись. Вони навіть не сподівалися, що поза замком можуть відчувати себе настільки вільними,  настільки щасливими. Навіть встигли сплести вінки  з лісових  квітів до того часу, як природа навколо них  почала мінятися. Спочатку перестали гудіти бджоли та джмелі, що до того намагалися поласувати квітами з їх  віночків.  А потім замовкли птахи, перестали стрекотіти цикади.

Дерева навколо доріжки стояли так щільно,  що майже утворювали тунель – темний,  вологий, зачарований. Вікові стовбури здавалися горохуватими стінами. А переплетені верхівки дерев утворювали мереживний дах, що майже не пропускав аніякого світла.

Дівчата вже не гомоніли, а йшли,  міцно взявшись за руки, до побілілих  від напруги  кісточок.

-Може,  повернемося? – полохливо запитала Тамарі.

Тоня обернулася. За нею обернулася й Тамарі. По доріжці,  в декількох  метрів від  них низько клубився дивними перекатами туман. Здавалося,  що от-от і він наздожене їх та поглине. Здається,  про те,  щоб повернутися мова вже не йде.

Дівчата прискорилися,  по черзі перелякано озираючись.

Навколишній ліс знову здивував їх. Темні стовбури поступилися місцем більш світлим,  майже білим стовбурам. Неначе їх хто білою  фарбою  розфарбував. І крони угорі спліталися вже не так щільно,  а пропускаючи лагідні промені. От і перший метелик випурхнув їм назустріч. Зловітна, поту стороння тиша поступилася гомону птахів та шуму вітру.

Доріжка зробила крутий поворот. Раптом дівчата опинилися на квітучій поляні, з усіх боків густо отороченій ялинами. В ніжно зеленій траві яркими кольоровими плямами сяяли квіти. Десь неподалік дзюркотів невидимий струмок. А навкруги пурхали метелики. Безкінченна кількість. Вони плутались у волоссі,  сідали на вії, руки, одяг.

А посеред тої  казкової  галявини стояв невеличкий будиночок, забарвлений у веселенький блакитний колір. Квіти на високих  кущах, лавочки, білий парканчик. У палісаднику з якоюсь сапкою в руках поралася тітка в якомусь чудернацькому одязі. Тісний топ, який не приховував, а підкреслював пишні груди. Короткі штанці,  ледь прикриваючи стрункі стегна. Босі ноги з яскраво-червоними нігтями. Чорні окуляри в роговій оправі і кокетливі руді кучеряшки на голові завершували її легковажний образ.

Вона підняла погляд на дівчат і весело помітила, явно прочитавши їхні думки:

- Ну, по-перше, я не тітка. По-друге, не лікарка - а відьма. А по-третє – де так довго можна блукати? Я на вас ще зранку чекаю.

Лікарка зняла з рук гумові рукавички – дівчата на всі очі, забувши про свої прикрощі та думки, дивилися на дивну…. особу.

- Велма, - представляючись, вона простягла руку, щойно прибулим - спочатку Тоні, потім Тамарі.

- Ой, як цікаво, - майже заспівала вона, затримавши руку Тамарі і пильно, ніби провалюючись усередину, подивилася їй у вічі. - Ну, ходімо до хати, вип'ємо кави, - і знову начепила на ніс темні окуляри. – Можливо,  ви, ельфійки,  полюбляєте чай. Але я обожнюю каву! Тамі, думаю тобі вона теж  сподобається.

Тамарі здивовано поглянула на Тоню, мол,  ти їй про мене щось говорила? Але та  ніяково знизала плечима й покачало головою – ні,  не говорила.

Заінтриговані молоді ельфійки пішли за нею до хати.

Розливаючи по порцелянових філіжанках бадьорий терпкий напій, ввідьма подала їх гостям. Але попередньо,  не ховаючись,  сипнула в чашку Тамарі одну траву, а Тоні - іншу.

- Не бійтеся. Це додасть фарб на ваші мордочки - а то чогось ви якісь дуже бліді, - жартівливо зауважила Велма.

До того дівчата раптом помітили,  що повітря почало ледь помітно тремтіти.

- Ви ж мене не видасте? – чарівно посміхнулася відьма і провела долонею біля свого лиця. Жінка невизначеного віку, якою  вона раніше здавалася,  раптом перетворилася на зовсім молоду дівчину. Чарівні яскраво-зелені очі дивилися на здивованих  подруг із  сміхом,  у кучерявому волоссі затремтіли золотаві іскри.

- Ви така гарна, -  не стрималася Тоні. – Чому приховуєте своє  обличчя?

- Чи мені вам розказувати, - з легким смутком відповіла дівчина, - як тяжко дівчині одній жити серед  лісу?

Обстановка навкруги була така незвичайно-казкова, що дівчата почали заспокоюватися, з усмішкою перезираючись одна з одною – хто ж почне питати першою?

- Спочатку про тебе, - ніби знову прочитала їхні думки, звернулася дівчина до Тоні. - Ні про що погане не думай – їдь, куди Долею визначено. І в снігах цвітуть проліски. І коли свою квітку знайдеш – згадай про подругу. Її доля ТЕБЕ до неї ще покличе, - з натиском промовила Велма.

…. І повернулась до Тамарі.

- Я дуже довго йшла за тобою. Довго чекала тебе, сестро, - і відразу, жорстким речетативом, як обухом по голові:

-Тебе приворожили. Твій чоловік – не той,  хто суджений тобі Долею. На тебе накладено магічний вогонь, що має  випалити тебе за п'ять років, але… Та, що живе у тобі – дасть тобі сили. Ти вистоїш. Ти покинеш цей будинок, але спочатку дочекаєшся своєї долі. Вона вже шукає тебе. Вже йде до тебе... - Знесилена відьма замовкла.

Мовчали й шоковані дівчата.

Першою до тями прийшла відьма. Даючи дівчатам час заспокоїтися,  вона ляснула долонями по голим колінам і підвелася на ноги:

- Ну, гаразд. У мене ще пирожки є. Зараз  трошки перекусимо.

Велма кинулася вглиб будинка, а за секунду повернулася зі стравою з солодощами.  Але в кімнаті вже нікого не було. Велма подивилася у вікно -  дівчата вже бігли до лісу.

- Я придивлюся за тобою, - задумливо дивлячись услід дівчаткам, пообіцяла відьма і потяглася до якихось камінчиків смарагдового кольору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно