Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

хурделиця нас не лякали. Мені смакував Гаріс. Можливо, його можна було б зготовити й ліпше, та запевняю вас, жоден на світі не потрафив так моєму апетиту, жоден не викликав у мене стільки приємних почуттів. Месік теж був нічого, хоч і з деяким присмаком. Та Гаріс – я віддаю йому перевагу за надзвичайну споживність і його ніжне рожеве м’ясо. У Месіка були свої принади, не буду кривити душею, проте, одверто кажучи, мумія набагато поживніша за нього. М’ясо тверде, пісне; таке тверде, що годі розжувати! Ви, звичайно, цього не уявляєте, бо ще ніколи чогось подібного не їли.

– Пробачте, ви хотіли сказати...

– Я ж прохав вас не перебивати. На вечерю обрали пана з Детройта, на ймення Уокер. Він був чудовий. Я навіть написав потім його дружині. Просто чудовий! У мене й досі слина тече. Хіба що трохи недосмажений. Наступного ранку подали Моргана з Алабами. Щирої душі чоловік, ні разу не куштував чогось подібного: красень, освічений, вишукані манери, знав кілька іноземних мов,– ну, джентльмен, та й годі. Так, так, і до того ж який соковитий! На вечерю припав отой стариган з Орегону. От хто нам, так би мовити, дозолив,– старезний, худий, цупкий, наче віник, годі й повірити. Я не втримався:

– Джентльмени, як собі хочете, а я підожду іншого.

До мене миттю приєднався Граймс з Іллінойса:

– Панове, я теж підожду, поки оберуть більш достойну кандидатуру.

Скоро всі зрозуміли, що Девіс з Орегону ні к бісу не годиться, і, щоб підтримати гарний настрій, який виник після споживання Гаріса, призначили нові вибори. Нашим обранцем виявився Бейкер із Джорджії. От уже посмакували! А потім з’їли одного за одним Дулітла, Хокінса, Макелроя! (Хоч він і надто немічний був та худий); відтак Пенрода, двох Смітів, Бейлі (у нього одна нога виявилася дерев’яною, а все інше – нічого); за ним юного індійця, катеринщика й джентльмена на ймення Бакмінстер: нудний-пренудний, без смакових якостей, до того ж пісний, добре, що встигли з’їсти, поки прийшла помога.

– Таки прийшла?

– Авжеж. Одного сонячного ранку, одразу після зборів. Цього разу обрали містера Джона Мерфі. І, як на мене, то дуже вдало. Та Джон Мерфі повернувся додому цілісінький, тим самим поїздом, що прийшов на поміч. А повернувшись, одружився з удовою Гаріса...

– ?!

– Так, так, того самого Гаріса, що був першим нашим обранцем. І уявіть собі – щасливий, розбагатів, став такий поважний! Ну, до чого ж романтично, як ото в книгах пишуть. А ось і моя станція. Бажаю щасливо доїхати. Якщо матимете час, приїздіть, радий буду вас бачити. Ви мені дуже сподобалися, сер. Мене просто-таки тягне до вас. Як ото колись до Гаріса. Бувайте, сер. Приємної подорожі.

Він пішов, а я ще довго не міг заспокоїтись і водночас радів, що цього диявола вже не було. Хоч і такий запобігливий та чемний, мене щоразу кидало то в жар, то в холод, коли він вилуплював на мене свої жадібні баньки, а особливо, коли почув, що сподобався йому і що нітрохи не гірший за бідолаху Гаріса, земля йому пером!

Я був страшенно збентежений, бо повірив кожному його слову, просто не міг не йняти віри отій сповіді, та ще й викладеній з такою щирістю. Проте всі жахливі подробиці приголомшили мене, і я ще довго не міг прийти до тями. Нараз помітив, що кондуктор дивиться на мене, й запитав:

– Що то за один?

– Колись був членом конгресу, до того ж всіма шанований. Та якось поїзд, що він ним їхав, потрапив у замет, і бідолаха мало не вмер з голоду. Так зголоднів, змерз та обморозився, що хворів місяців зо два й трохи з’їхав із глузду. Зараз уже нічого, здоровий, та в нього є одна нав’язлива ідея: варто йому торкнутися улюбленої теми – він теревенитиме, доки не переїсть усіх. І всіх пам’ятає на ім’я, ні разу не зіб’ється. Доївши останнього, незмінно закінчує: «Настав час обирати чергового кандидата: через відсутність інших пропозицій обрали мене, та я виступив з самовідводом,– заперечень, звичайно, не було,– і ось таким побитом я й лишився живий!»

Слава тобі господи! Значить, вся ця нісенітниця – лише хвороблива маячня божевільного, а не пригоди кривавого людожера.

 

1867

 

НАУКА ПРОТИ ТАЛАНУ

 

 

За тих часів азартні ігри в Кентуккі були суворо заборонені,– почав вельми достойний містер К***.– Одного разу десь так із дванадцятьох молодих хлопців застукали тоді, як вони саме грали на гроші в «сімку», чи то пак у «старі санчата», як то ще називають цю гру. Справу передали до суду, і оборонцем на процесі, звичайно, мав виступити Джім Стерджес. Що глибше ознайомлювався він з матеріалами, зі свідченнями очевидців, то все більш переконувався, що справа безнадійна. Хлопці таки направду грали на гроші, і в азартній грі – це годі було заперечувати. Люди стали навіть співчувати Стерджесові – мовляв, чи ж варто було брати на себе оборону в такій справі, де обвинувального вироку явно не уникнути.

Провівши кілька безсонних ночей, одного ранку Стерджес підвівся в найкращому гуморі: його осяйнула ідея. Він знайшов вихід! Наступного дня він раз по раз пошепки радився зі своїми підопічними та найближчими приятелями, а коли розпочався суд, визнав і саму гру, і той факт, що гралося на гроші, і тільки єдине заперечив: з неймовірною зухвалістю він заявив, що «старі санчата» ніяка не азартна гра. Широкі усмішки недовіри зарябіли на всіх обличчях у судовій залі, і сам суддя усміхнувся. Але Стерджесів вираз був усе так само поважний і навіть суворий. Представник обвинувачення марно спробував узяти його на глузи. Суддя спромігся на якийсь силуваний дотеп на адресу оборонця, одначе й це не збило Стерджеса. Ситуація ускладнювалася. Суддя почав трохи нетерпеливитись і сказав, що, мовляв, пожартували, й годі. Джім Стерджес відказав, що не бачить тут ніякого жарту і що його підопічні не повинні потерпіти лише з тої причини, що їхня гра комусь видалась азартною. Нехай спершу доведуть, що «сімка» і справді азартна гра. Суддя заявив, що довести це дуже легко, і викликав із числа присутніх чотирьох дияконів – Джоба, Пітерса, Берка й Джонсона,– та двох шкільних учителів, Вірта й Міглса, щоб вони підтвердили слушність його думки. Ті ревно заходились і відразу ж розбили Стерджесів юридичний викрут,