Читати книгу - "Пригоди двієчника"

Бригадир, який уже підніс був піалу до вуст, вихлюпнув горілку в арик і заплескав у долоні:

— Золоті слова, товаришу агроном, золоті слова! Ми теж не любимо пити!

Під'їжджаючи до польового стану сьомої бригади, я ще здалеку помітив гурт людей.

Бригадир Урман-ака щось говорив і розмахував руками. Забачивши мене, він побіг назустріч:

— Товаришу агроном! Розкажіть цим людям про значення компосту. Вони відмовляються його застосовувати.

— Будь ласка, про що може бути мова! — Я зіскочив з мотоцикла і, відкашлявшись, почав — Хто проти компоту, той проти себе. Що таке компот? Це вітаміни і калорії. Крім того, це дуже смачно. Чим більше фруктів у компоті — тим краще. У нас у Фергані, наприклад, компот роблять із свіжих і сушених абрикос, вишень, персиків та інших ягід. Шановний Урман-ака правильно робить…

Закінчити мені не дали. Хоч я ніби нічого смішного й не казав, усі почали реготати. Декотрі навіть за животи хапалися.

Подивився я на них і собі засміявся. А що мені лишалося робити?

Потім я дізнався про свою помилку: Урман-ака говорив не про компот, а про компост.

А компост, виявляється, — це звичайний гній, витриманий до стану бродіння.

Відтоді я не їздив у сьому бригаду.

Ех, побачили б мене зараз шановні Атаджан Азизович і Кабулов! Подивилися б, як я керую цілим відділенням радгоспу, як роз'їжджаю на новенькому мотоциклі «ИЖ-56», і ахнули б. А хлопчаки ті взагалі від заздрощів луснули б. А що як написати листа в школу? От здивуються, мабуть. А може, пишатися будуть: ось, мовляв, який у нас Хашимджан — у люди вийшов!

Я сів і написав два листи. Одного мамі, щоб не хвилювалася й не скучала, а другого — в школу.

ПАЛКИЙ ПРИВІТ ВІД СЛАВНИХ ТРУДАРІВ КВІТУЧОГО ГОЛОДНОГО СТЕПУ!!!!!!!!

Атаджане Азизовичу, ви казали, що я не зможу стати ні агрономом, ні інженером, якщо не буду знати алгебри, геометрії і рідної мови. Ви можете мені не вірити, а я є агрономом. Відділення у мене найпередовіше, складається з дванадцяти бригад. А землі у нас тисячу і ще двісті гектарів. План ми будь-що виконаємо на цілих сто процентів і ще, може бути, одержимо ордени. Отоді й побачимося,

З привітом агроном Хашимджан Кузиєв!

Агрономом бути, звичайно, добре. Погано лише те, що кожен знає, як і що йому слід робити. Нікому нічого не накажеш. Хоча б ледаря якогось знайти, вилаяти його добренько! Але ж немає в цих краях ледарів.

З такими думками я брів ділянкою другої бригади, як раптом побачив чоловіка, що біг назустріч. Це був Мурадхан-ака, бригадир. Він навіть не біг, а наче летів, перестрибуючи через ряди бавовнику, дуже нахилившись уперед. У мене чомусь зассало під ложечкою. Схотілося круто обернутись і — навтьоки. Може, цей чолов'яга провідав, що я ніякий не агроном, а учень шостого класу і що диплом у мене не справжній?

— Товаришу агроном, заждіть, куди ж ви?

Я зупинився і про всяк випадок увібрав голову в плечі.

— Що вам треба? Чого ви бігаєте, як навіжений? Я вас ще з ранку розшукую, товаришу Кузиєв! Лихо трапилося…

— Яке лихо? Поясніть до ладу…

— Лихо, — повторив бригадир, перевівши подих. — Наш бавовник укрився широю[4].

— Широю? Якою широю? Липучою, чи що? Хто приніс її на поле?

Бригадир очманіло витріщив на мене очі і розвів руками. А я розсердився ще дужче:

— Я покажу цим любителям солодкого! Я знаю, як боротися з такими шкідниками.

— Треба негайно вживати заходів, товаришу агроном. Це дуже небезпечна попелиця!

Що він сказав? Попелиця? Оце вже справді погано. Колись я чув, що існує така штукенція — попелицею називається. Вкрилося нею листя — вважай, уся рослина загинула!

Біжу слідом за бригадиром, а в самого душа холоне. Я цієї попелиці і в очі не бачив. А як з нею боротися, того взагалі не знаю. Що ж робити?

— Виручай, — кажу, — моя чарівна шапочко. Підкажи, що мені робити, допоможи порадою.

— Не можу, — тоненько відповідає вона. — Я й сама не знаю, що це таке — попелиця. Щоб збагнути це, розум і знання потрібні. Розум непідвладний чарам. Радо підказала б тобі, що робити, так сама не знаю.

— Але ти мусиш допомогти мені, шапочко!

— Не можу, дорогий. Знання, а отже й розум міститься у товстих книгах і пухлих головах учених людей. А я за весь свій вік не прочитала жодної, навіть тонюсінької книжечки. Лише кілька сторінок твоїх підручників, коли підказувала тобі…

Мурадхан-ака зупинився і показав рукою на поле, що лежало перед нами.

— Ось ділянка, вражена попелицею. — Він витер з чола піт і подивився на мене з надією.

Зволікати не можна було.

— Та-ак! Листя, отже, вражене, так?

— Звісно, листя, а що ж іще?! — з відчаєм простогнав бригадир.

— Слухайте, а що як узяти кущі за стебла і добренько потрусити? Чи не опаде ця