Читати книгу - "Пригоди двієчника"

— Син Кузибая, славетного механізатора, а звуть Хашимджаном.

Оглянувши мене з ніг до голови, дідусь запросив сісти і налив піалу чаю.

Розговорились. Я дізнався, що дідуся звуть Палван-ата, що шрам у нього з часів громадянської війни, що тепер він доглядає за поливанням бавовнику.

Дідусь дуже зрадів мені і весь час примовляв:

— Спасибі, синочку, що прийшов, розвіяв мою самотність.

Після вечері ми зручніше вмостилися біля вогнища.

— Скажіть, дідусю, а як називається ваш колгосп?

— У нас не колгосп, а радгосп, — відказав дідусь. — А ти хіба не тутешній?

— Яз Ферганської долини. Скажіть, дідусю, а агроном вашому радгоспові не потрібен?

— Агроном? До зарізу треба нам агронома, синку, до зарізу. Нашого взяли в область на керівну роботу. Хто твій батько, я недочув? Може, агроном, га, синку? От було б до речі.

— Не батько, а я агроном.

— Що? — здивувався Палван-ата. — Ти, від горшка два вершки, — і агроном?!

Він уважно подивився на мене: чи я при своєму розумі. Здогадавшись, у чім річ, я тихо прошепотів:

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене високим!.. Ви, дідусю, напевне, маєте мене за хлопчиська?

Я неквапом підвівся з місця.

— Боже, боже, оборони від нечистого! — злякано забурмотів дідусь. — Ти ж тільки що був маленьким хлопчиком, а тепер високий, як телеграфний стовп!.. Чи це мені привиділося?

— Не лякайтеся, дідусю Палван, це пітьма, напевно, все переплутала. А ще я взагалі такий: то здаюся маленьким, то — великим…

Дідусь довго не міг заспокоїтися, все хитав головою.

— Отже, ви агроном, так, синочку? — Палван-ата почав говорити мені «ви».

— Так, дідусю, я агроном. І хочу до вас на роботу влаштуватися.

— Дуже добре надумали, сипку. Радгосп у нас великий, а люди працьовиті. Шкодувати не будете. Роботи і труднощів я не боюсь. Аби лиш мені не підмовили.

— Це ж чому відмовлять, якщо в радгоспі немає агронома?!

— Можуть сказати: молодий дуже, недосвідчений…

— Про це не турбуйтеся, сину. Директор у нас тямущий, ці «У людям знає. А що молодий — то не біда. Головне — роботу любити. Я сам замовлю за вас словечко. Скажу, людина аж із Фергани приїхала, хоче на цілині попрацювати.

— Так, так, я саме для цього і з дому… приїхав сюди. — Ледь не ляпнув: «із дому втік».

Палван-ата захитав головою:

— Правильно зробив, синку. У давнину мовилося: «Не той розумний, хто багато прожив, а той — хто багато бачив»…

Довго ще ми гомоніли про життя. Потім пустили воду на нову ділянку і лягли відпочити на супі[3].

Хороше! В арику вода дзюркоче, сюрчать коники. Ніби скаржачись на щось, хрипко квакають жаби, на темному небі переморгуються зорі…

Усе це нагадало мені рідне село, маму, улюблених тестер. Бідна мама! Від горя вона, мабуть, рве на собі волосся, блукає полями і по кишлаках, уже не сподіваючись побачити сина живим.

По шукай мене, дорога, не сумуй, не лий марно сліз. Справи твого Хашимджана ідуть якнайкраще. Ще трохи, і він стане агрономом великого радгоспу.

— Акбарали, я агронома привів, — сказав дідусь Палван до чоловіка, який сидів за столом.

Голена голова чоловіка торкалася стелі, а новенький стілець рипів під ним, як немащена гарба. Величезні чорні вуса войовниче стирчали вбоки.

У мене чомусь затремтіли коліна. З таким грізним директором краще не зв'язуватись.

— Не можна нам більше без агронома, — вів далі Палвап-ата. — Ти не міг знайти його, так-от я сам знайшов. — Він підштовхнув мене вперед. — Хашимджан ще молодий, але твій обов'язок допомогти йому вбитися в колодочки.

— Це добре, батьку! Це діло! — промовив директор. Голос у нього виявився приємний і якийсь ніжний, не для його зросту. — Спасибі, Палван-ата, що привели товариша. — Потім обернувся до мене і так само ніжно пролебедів — Пробачте, який інститут ви закінчили, юначе?

— Інститут агрономів, товаришу директор!

— Гм-м… А факультет який?

— Факультет агрономів.

Акбар-ака з недовірою подивився на мене, потім махнув рукою, черкнув щось на клаптикові паперу й подав мені.

— Гаразд. Спиток — не збиток. Візьміть оце і йдіть до секретаря. Він випише вам наказ. Призначаю вас агрономом четвертого відділення. Оформляйтесь, я познайомлю вас із господарством.

За півгодини ми сіли в директорський «газик» і поїхали дивитися господарство. Дорогою Акбар-ака сказав, що виділив мені мотоцикл «ИЖ-56», на якому я буду об'їжджати бригади свого відділення. Ще він сказав, що я одержуватиму сто двадцять карбованців зарплати на місяць.

— У нас дванадцять бригад, загальною площею тисяча двісті гектарів землі, — провадив директор далі.

— Тисяча і двісті? — вигукнув я злякано.

— Так, це у нас найбільше відділення. Але ви не лякайтеся — воно найпередовіше. Головне — уміти працювати з людьми, знаходити стежку до їхніх сердець. Тоді ніякі труднощі не страшні.

— Я розумію, товаришу Акбар-ака!

Мотоцикл видали мені того ж дня. Три дні я вчився їздити на ньому. А потім навідався у поле. І відразу зрозумів, що керуватиму дуже хорошими людьми. Одні кликали нити чай з ними, інші запрошували пообідати, а в четвертій бригаді навіть горілкою хотіли почастувати.

— Що ви, що ви? —