Читати книгу - "Пригоди двієчника"

— Киньте жартувати, агрономе! Не час.

— Тоді обіллємо кущі водою і змиємо ворога!

Мурадхан-ака якусь мить дивився на мене, потім підняв обличчя проти неба і зареготав. Він сміявся гучно, розлого і ніяк не міг зупинитися. Я торкнув бригадира за плече:

— Посміялися, і годі. Скільки у вас робітників, товаришу бригадир?

— П'ятдесят п'ять, товаришу агроном.

— Хай кожен з них виріже по двадцять вербових лозинок. Негайно беріться до роботи. За годину зберетесь тут, на цьому місці.

Робітники зібралися раніше ніж за годину. В руках вони тримали по жмутику вербових лозинок. Я наказав усім узяти по грядочці.

— Беріть по кілька лозинок у кожну руку і стьобайте по листі бавовнику. Пам'ятайте, чим старанніше ви будете працювати, тим швидше ми знищимо ворога!

— Що ви надумали, агрономе? — закричав бригадир не своїм голосом.

— Виконуйте наказ, товаришу Мурадхан-ака!

— Та ви при своєму розумі? Ви ж знищите увесь бавовник!

— За бавовник я сам відповідаю. А ви відстали від життя, бригадире: не знаєте нових засобів боротьби з попелицею. Доведеться на ваше місце іншу людину підшукати.

Бригадир нічого не відповів. Круто повернувся і пішов до робітників.

Ось так, Мурадхане-ака! Хто тут агроном, ви чи я, Хашимджан Кузиєв? Наказав він вам — виконуйте, нічого мудрувати. Він же, либонь, не дурень, ваш агроном. Дурня сюди не поставили б.

Я похльоскав лозиною по халяві чобота, гордо підняв голову і… як ви гадаєте, що я побачив? Я з жахом побачив, що робітники, тримаючи жмутки лозин напереваги, як гвинтівки з багнетами, мовчки обступають мене. Вираз їхніх облич не обіцяв нічого доброго.

Я позадкував, позадкував, тоді кинувся навтьоки. Але тут Мурадхан-ака, що був уже близько, перечепив мене. Я перекидом полетів у сухий арик.

Отямившись, я почув голоси, зрозумів, що робітники щільно обступили мене з усіх боків.

— Зараз ми взнаємо, чого це він проти нашого бавовнику! — погрозливо сказав хтось.

— Що ти хочеш од невігласа, Ешбаю? — відказав йому інший робітник. — Тинявся, видко, по ресторанах та витанцьовував, доки у вузі вчився — от і все його навчання!

— Товариші, а може, вік без царя в голові? — втрутився хтось третій. — Недавно в районній газеті оголошення було. В ньому писалося, що з божевільні втік один дурень. Якраз і прикмети збігаються: на зріст близько двох метрів, дуже худий, затинається, трохи пришкандибує на ліву ногу…

— Може, він і не з божевільні, та що дурень — це напевно. — Я впізнав по голосу Мурадхана-ака. — Дурень гірше, ніж ворог, — провадив він сердито. — Зняти б йому штани та відшмагати оцими лозинами!

Ви не уявляєте, який зчинився регіт, коли я злякано й поспіхом схопився обома руками за пояс.

— А оно директорський «газик» їде! — вигукнув Мурадхаи-ака, коли робітники трохи притихли. — Хай сам Насиров і вирішує, що робити з цим горе-агрономом…

Мені забило дух, в очах замерехтіли чорні цяточки. Ось він, ганебний кінець… І ніхто мене тепер не врятує!

— А я? — пролунав раптом тоненький голосочок. — Ти забув про мене, Хашимджане?

Який же я дурень, що забув про свою чарівну шапочку!

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене невидимкою! — прошепотів я кілька разів підряд.

Тільки-но я зник, люди, що були обступили мене, вражено загули, а дехто скористався з нагоди пожартувати:

— Дивіться, дивіться, як почув, що іде Насиров, одразу зник!

— Випарувався!..

— Щез!..

Далі я не слухав. Обережно вислизнув із кола робітників, які збуджено обговорювали приключку, і накивав п'ятами. Жаль, навіть попрощатися з ними не довелося. Такі вони були спочатку добрі й щирі люди…

Я щойно зіскочив з вантажної машини, де мене кілька годин трясло в кузові. Тепер стояв біля високого паркана й дивився на величенні червоно-жовті яблука. Порожній мій шлунок зводило судомою. Скільки ще часу пройде, поки добуду їжі, хтозна. А тут — самі в рот просяться соковиті яблука. Найлегше, звичайно, узяти важкенький камінець і збити двійко-трійко. Одначе на шелест може прибігти господар цього саду. А я тепер знаю: на новому місці краще не встрявати в халепу…

Якби давали звання чемпіона за те, хто краще лазить через паркани, я впевнений, що став би володарем золотої медалі. Раз! — і я опинився верхи на паркані. Ось вони, жадані, запашні жовто-червоні яблука, самі горнуться мені до щік, до носа, до вуст. Бери і їж на здоров'я. Але я не вирвав жодного, Тому що цей сад виявився не просто садом, а парком культури та відпочинку. У всяких парках багато людей, а тут зібралося сила-силенна.

Велика площа біля пам'ятника Алішеру Навої була заставлена кількома сурі[5]. На них сиділи сивобороді дідусі, літні люди з орденами й без орденів і попивали чайок. Уздовж алей, обсаджених квітами, походжали гарно вдягнені хлопці й дівчата. Поміж ними вешталися хлопчаки в піонерських галстуках. Обіч алей, попід деревами смажилися на мангалах шашлики. Від них ішов такий дух, що мені аж слинка потекла. Біля жаровень курівся димом чималий казан, під яким горіло вогнище. Довготелесому дядечкові, що варив плов, допомагали п'ятеро здоровецьких парубійків. Жінки у квітчастих сукнях пекли в печах-тандирах квадратні пиріжки — самсу. Сичали парою, неначе паровози, три пузаті мідні самовари. Хлопчаки мого віку розносили чай. Одне слово, не розбереш: весілля — не весілля, збори — не збори.

Я надів на голову свою шапочку,