Читати книгу - "Квіти терену"

тому краю спогадів, я жива. Приїхавши через стільки років, побачила би я усе іншим, а чогось і не побачила би зовсім, і від того тільки впав би холод у моє серце і вмерла би я раніше смерті. Бо хто знає, коли вмирає людина — коли її тіло перестає ворушитися чи коли у серці вмирає остання квітка щасливого спогаду?… Хрещена русалка[1]

Ця оповідь не може бути від першої особи: в мене ж і хвоста риб’ячого нема. І посмішка така лагідна, а русалка може й загризти. І що, Ви хочете сказати, ніби я виглядаю на усі триста років? Отож.

Було це давно. Жила собі у лісових нетрях, коло невеликої річки маленька русалочка. Уся рідня її була десь далеко — у морях чи океанах. Русалочка бавилася влітку блискучою теплою водою, плавала наввипередки зі срібними рибками. Взимку ховалася у дуплищі старої верби, спала та марила літом. Радо зустрічала вона сонце, мріяла під віночком веселки. Здавалося їй, що вона живе у гостях в когось рідного, великого та доброго, чиїм був увесь той гарний світ, хто завжди дивися на неї та посміхався лагідно і з любов’ю.

У лісовій хащі був невеликий монастир. Один старий чернець часом виходив у ліс, щоб на самоті помолитися Богові. Він був хворий та більш сидів біля річки, де ховалася русалочка. Незабаром вона зрозуміла, що чернець не бачить білого світу. Бо ходив він з паличкою та сідав навпомацки. Тому вона берегтись перестала, граючись та сміючись у воді. Одного разу чернець почув плескіт у воді та дитячий голос. «Дитино! Що ти тут робиш? Дивись, не впади у воду!»

На це русалочка тільки засміялася і підпливла ближче до берега, де сидів дідусь. «Де ти живеш? Іди додому, бо мама шукає». «Та я живу тут, неподалік…» Слово за слово, і сліпий чернець подумав, що десь тут є садиба, де мешкають люди. Посидів та пішов собі.

А як більш нікуди він дошкандибати не міг, то й надалі приходив коли-не-коли до річки. І русалочка звикла до нього та полишала свої пустощі, коли бачила старого.

Багато чого розповідав чернець малій русалочці.

Чернець казав їй, що увесь світ сотворив Бог, який любить усіх. «І мене?»- питала русалочка. «Так, дитино моя, і тебе», — відповідав сліпий чернець.

Чернець був уже зовсім старий, кволий. Одного разу, коли він прийшов молитися у лісові нетрі, то впав, перечепившись через міцне коріння, яке виходило із землі. «Доню, — покликав він, — а допоможи-но мені звестися, бо самому важко». Знітилася русалочка, бо як же вона вийде з річки — гола та з тим риб’ячим хвостом… На щастя, недалеко проходив жовнір, який почув волання дідка і допоміг йому. Тут русалочці вперше так прикро стало, що не така вона, як люди.

Сівши на камінь та перепочивши, чернець знов позвав русалочку та помалу й розпитав її про всі ті прикрощі, які не давали їй супокою. Сповідь свою русалонька супроводжувала такими рясними сльозами, що, мабуть, на той час річка стала солоною, як море. Врешті русалочка призналася, хто вона. Але чернець не злякався того і не пішов. Тільки замислився.

Іншим разом чернець прийшов до річки якийсь урочистий та серйозний. Дивлячись на нього, і русалочка принишкла, дослухаючись до лісової тиші. Чернець бризкав на неї водою, молився та плакав, благаючи Бога прийняти те одиноке дитя, бо вона, як живе створіння, теж потребує любові та захисту. Русалочка і собі заплакала, бо раптом гостро відчула свою самотність посеред великого незнаного світу. Чернець з молитвою помазав її лоба, вії та вушка крапелькою якоїсь олії, що сповнила усе навкруги дивними пахощами. Потім обережно надів їй на шию срібний ланцюжок із маленьким золотим хрестиком. «Господи, прийми та захисти цю безвинну дитину, яка зростає у нетрях, як дика квітка. Ти ж бо створив цей світ з любов’ю, не залиш напризволяще душу живу». Русалочка тим часом вже гралася та співала, стрибаючи по теплому пісочку та серед блискучих бризків води на мілині. Радість сповнювала її маленьке серденько. Радісним, теплим та добрим був великий та приязний світ навколо неї.