Читати книгу - "Квіти терену"

Решта зими минула сумно та у хворобі. Чуже тепло не гріє.

Навесні усе стало іншим. Мені вже не вірилося, що можна отак замерзнути в хаті. Я любила її і швидко забувала та прощала всі свої муки, що спіткали мене там. Навіть ті, які могли не залишити мене живою. Та у це навесні просто не можна повірити!..

Жива і навіть весела, приїхала я до села. Усміхнена, розчинила хвіртку. Так, це мій рай. Ті ж пахощі вологої землі та першої травички. Дві сходинки, тьмяні привітні вікна, двері, що відчиняються тільки до половини, низька стеля на веранді, колись побілена вапном. Ще двері, двері. Коридор, кімната моя зі сволоком, старовинна, цнотлива і весела водночас. Я вдома! Чи кожній людині випадає таке щастя — крикнути радо чи прошепотіти зі сльозами: «Я вдома!..»

Відпочивши, пообідавши, чим Бог послав, я вийшла через садову хвіртку до свого саду. Яке ж там було буяння квітів! Наче мене чекали саме сьогодні. Я йшла поміж дерев та пестила кожне, торкаючись гнучких віт, шепотіла кожному щось ласкаве.

Яблуні вже вкрилися сяючими запашними квітами. Вільно дихалось у моєму саду. Раптом я перечепилась через щось у траві. Придивившись, побачила стару іржаву пилку. Підвівши голову, опинилась віч-на-віч із тою своєю яблунею, гілку якої я так завзято пиляла на дрова. Пошукала суху гілку. Але її не було: всі віти однаково вкрилися рясним біло-рожевим цвітом. Всі, навіть та, яка лежала на землі, тільки трохи з’єднана зі стовбуром.

В мене подих перехопило. Господи! Вона була живою, коли я її пиляла! Квіти на цій гілці нічим не відрізнялися від інших. Яблуня стояла уквітчана, горда — дарма, що скалічена. Тоді я обняла її теплий стовбур і прошепотіла: «Пробач мені, сестро. Живи». Більш за сльозами я не могла говорити, але, здається, вона мене зрозуміла. Бо восени на тій гілці з’явилися ще й великі, соковиті, як завжди, яблука. Мені вони видалися найсмачнішими.

Мабуть, життя моє добігає вже краю, бо приходить бажання прощатися не тільки з людьми, але і з деревами на цьому світі.

Федорів Марія: Образ русалки в українському фольклорі:

«Антропоморфічне уявлення (в людських образах) природи привело й до вірувань у русалок, у поєднанні їх з душами мертвих.

Хоч людям і уявляється, що це буйна фантазія пращурів у створенні образу мавок та русалок, але це далеко не так. У віруваннях в русалок прихована глибока філософська думка. Русалка й образ людини, русалки й душі мертвих-самогубців, що випадково прийшли на цей світ і також випадково відійшли; русалки й охоронці нив, добродійки, — русалки інколи й шкодять людям. Русалкам «нудний сірий буденний день» — вони прагнуть до високого почуття, до недосяжної краси, безкорисної, у пізнішім розумінні — прагнуть платонічної любові, кохання. Вони розуміють природу, відчувають її, й є справжньою часткою матері-природи. З неї вони прийшли, раділи життю, до неї вони й повертаються.

Отже, русалки та мавки — в народній уяві та в народному розумінні — це природа-мати з її чарівною красою, з її таємничим життям, з її змінами; вічна, мінлива, безкрая, з одного стану переходить у другий — то помирає, то знову до життя воскресає».

«…Вірування було так глибоко закорінене, що в народі оповідали начебто, коли русалка попадеться у людські руки, то живе з людьми, працює, допомагає їм рік, а далі безслідно зникає. Друге вірування було, що коли малі діти, чи нехрещені — потерчата, можуть бути врятовані, а саме: коли хтось такій малій русалці кине хустку, а чи порсне водою, дасть ім'я й скаже: «Во ім'я Отця і Сина й Святого Духа», — то тоді ця русалка врятована й стає опікуном свого добродія. Можна врятувати русалку іще тим, коли роздати за нехрещену чи загиблу дитину 40 хрестиків».

«Тисячоліттями живуть ці вірування серед народу. З XIX сторіччя вони почали відмирати, але образи мавок перейшли в казки. Поети, письменники та етнографи цікавилися й цікавляться образами русалок, і, вивчаючи ці образи, опоетизовують, але правдиво, за віруваннями, подають у своїх творах».