Читати книгу - "Квіти терену"

Одного тихого сонячного дня раптом десь узялися гомінкі люди — молодики і молодиці, статечні дядьки та моторні жіночки. Звичайно ж, прибігли і босі дітлахи, які зняли такий галас та вереск, що нічого не було чути, доки дід Коляда не гримнув на них: «А ну, цитьте, малі!»

І почало щось таке діятись, чому назви в мене в мої п’ять років не було. Молодиці та дівчата бігали туди-сюди, носили цеберками воду з колодязя. Чоловіки щось робили на широкому (як на мене) колі на твердій землі недалеко від перелазу. Тут мене покликала моя молодша тіточка їсти разом із двоюрідними братиками та сестричками. Тому щось важливе я пропустила.

У дворі патрали курей та гусок, варили та смажили. Тому нам, малим, смачні серця та печінки перепали іще гарячими.

Коли ми знов вибігли на вулицю, там коїлося зовсім вже щось неймовірне. Позакочувавши до колін штани та підіткнувши спідниці, народ босими ногами тупцював у якійсь калюжі, повної червонуватого мулу зі стеблинами сіна. Голосно лунали сміх, жарти та смачне чвякання під босими ногами.

Старший за мене двоюрідний брат, пробігаючи повз, підхопив мене під пахви і поставив прямо у муляку, яка була прохолодна і лоскотала босі ноги волоконцями мокрого сіна.

Скрикнувши від несподіванки, я на мить заклякла і напевне заридала б уголос, якби мій брат, а за ним — усі, хто тупцював у калюжі ближче, не звернулися до мене лагідно, зі сміхом та заохоченням піти з ними у танок. Це вирішило справу. Замість того, щоб плакати, я посміхнулась їм та спробувала і собі тупцювати. За хвилину я вже завзято товкла глевку глину з водою та сіном, до втоми. Плакала вже потім, коли, не втримавшись на слизьких п’ятах, впала, і прибігла мама, і забрала мене з братових рук відмиватись. Ось що воно таке — толока. Що саме сусіди тоді допомагали нам будувати — не знаю, бо, втомлена і відмита, міцно спала до самого ранку. А на ранок були вже зовсім інші справи.

Моя трохи старша двоюрідна сестра була завжди серйозна та діяльна. Молодшою за неї довго, до того, як ти, братику, народився (де ж ти був?), лишалася тільки я, тому саме я правила їй за команду, за військо, за клас або за народ.

Пам’ятаю, як ми робили бичків з великих, нагрітих сонцем, жовтяків — перестиглих огірків — та сірників, з яких робили жовто-зеленим бичкам ноги. Кориди ці бички не витримали б, але для наших справ годилися. Збирали ми ще тоді польові квіти та плели віночки; ходили у них, запашних, ховаючи очі від сонця.

Хтось із дорослих братів навчив нас гукати до зірок у колодязь. Ставши навшпиньки, лягали на теплий широкий край колодязя у дворі і боязко зазирали до прохолодної глибини, у темні круглі стіни, які далеко внизу закінчувалися чи то дзеркальною підлогою, чи то перекинутим відображенням стелі, яка світилася блідим рухливим люстерком. «Бачиш, — казали ми одне одному, — там зірки, хоча і день зараз». Відлуння підхоплювало наші голоси і котилося вниз, до блідих денних зірок. Тоді я збагнула, що зірки вдень не заходять, як сонце ввечері чи місяць вранці, а завжди — завжди! — дивляться на нас. Це було велике відкриття. Зірки мені дуже подобались, і вдень я часто сумувала за ними, такими гарними та далекими. Тепер вони наче стали ближчі, бо я вже знала, де їх шукати і навіть як з ними можна поговорити. Це дуже мене втішило.

Дорослі, які побачили наші «розмови» з колодязем, заборонили нам і підходити до нього, не те щоб зазирати вглиб. Але до цього дня, коли трапляється мені побачити колодязь, я не можу втриматись, щоб не зазирнути у нього і не пересвідчитись, що зірки поруч, і це наша з ними таємниця, яка і досі мене втішає.

Потім ми вже тільки зрідка бували у селі, бо справ у місті побільшало, та й я вчилася.

Пам’ятаю, братику, бачила тебе трирічного — тепер вже ти правив моїй трохи старшій двоюрідній (а тобі — рідній) сестрі за народ і команду. Втрьох ми здіймали такий галас, що дорослі випроваджували нас із хати у двір, де ми вже бігали та верещали досхочу.

І ще пам’ятаю, як сиділа на бричці, яка котилася тим хитрим шляхом, що був суцільним поворотом; я самотньо сиділа обличчям до хати, з якої ми поїхали у місто; обличчям до стежини, яка, наче струмок, вливалася у ріку-дорогу; до ріденького перелазу, на якому сушилася строката ряднина. Потім шлях став повертати, повертати, мало не кружляти на місці, і я вже нічого не бачила, окрім стіни високих міцних соняшників у жовтогарячих коронах — з одного боку та поля зеленої озимини, над котрим висіло сонце і співало, як жайвір, — з другого. Коли хата і перелаз зовсім зникли, я так і сиділа, дивлячись, як лишаються серед сухого теплого пилу сліди від брички, які майже одразу розвіював вітерець; як пливе над шляхом легка курява, що її здійняли колеса та кінські копита.

Хоч було мені небагато років, та я відчувала тоді, що навколо відбувається щось велике і незбагненне; відчувала, що все — і широке вільне поле, і невидимий за сонцем жайвір, і старий шлях, і стрункі соняшники, які, здавалось, шикувалися уздовж нашої дороги, — шанують і славлять присутність Того, Хто дає життя — їм, і мені, і усьому світові. Я не знала тоді, що відчувала присутність Бога. Тільки душа моя завмирала чи то у невимовній печалі, чи то у невимовній радості.

…Ні, братику, любий, ніколи я вже не приїду до ваших країв. Бо в мене тільки і лишилося, що багатство спогадів. У тих спогадах — ціле життя, світле і радісне, яким воно буває тільки в очах щасливої дитини. У тих спогадах я — маленька світилка на цнотливому весіллі, біла пташина пір’їнка на зеленій травичці біля сонячного ставка, подружка хитрого шляху та співрозмовниця близьких лагідних зірок: вночі — крізь яблуневі віти, вдень — крізь темний отвір колодязя. Там, у