Читати книгу - "Небесна стріла"

дня, неквапом вийшов з парку і попрямував до одного з готелів, де в передпокої сподівався зустріти Вейна. Молодик жваво підвівся, щоб привітатися зі священиком. Він виглядав ще більше виснаженим, ніж раніше, здавалося, його мучить якась тривога. До того ж в отця Бравна виникли підозри, що нещодавно його знайомий намагався порушити останню поправку до американської конституції,[3] і йому це вдалося. Та щойно мова зайшла про справу, Вейн одразу ж зосередився. Отець Бравн ніби ненароком запитав про те, чи над будинком Мертона часто літають літаки, і додав, що коли вперше побачив рівненьку галявину, то подумав, що це — летовище.

— А хіба ви не бачили літаків, коли ми приїхали до містера Мертона? — запитав капітан Вейн. — Часом їх там, як мух; ця відкрита галявина створена ніби спеціяльно для них. Я навіть не здивуюся, якщо в майбутньому такі пташки, як я, виберуть це місце для свого гніздечка. Я, знаєте, сам часто літаю і знаю багатьох пілотів, у минулому учасників війни, однак тепер там часто з’являються нові, я з ними навіть не знайомий. Напевно, незабаром в Штатах літаків буде стільки, скільки й автомобілів: у кожного — свій.

— Творець обдарував кожного, — з посмішкою відповів отець Бравн, — правом на життя, свободу та водіння автомобілем… не кажучи про літаки. Отож, якби над будинком пролетів незнайомий літак, то цілком можливо, що ви не звернули б на нього жодної уваги.

— Цілком можливо, — погодився Вейн.

— І навіть якби пілот був знайомий, — продовжував священик, — він міг би взяти чужий літак. Ось, наприклад, якби ви пролетіли над будинком у своєму літакові, то містер Мертон та його знайомі впізнали б вас, та якби літак був иншого зразка, чи як там у вас називається, то вам би вдалося пролетіти повз вікно, тобто так близько, що до Мертона можна було б дотягнутися рукою, так?

— Так, — машинально відповів капітан, а потім несподівано замовк і завмер з широко відкритими очима.

— Господи! — тихо промовив він. — Господи, ви…

Потім він, блідий, підвівся з крісла і, тремтячи всім тілом, подивився на священика.

— Ви що, збожеволіли? — запитав він. — Ви взагалі розумієте, що ви кажете?

Він на мить замовк, а потім злісно прошепотів:

— Як ви посміли прийти, щоб сказати мені…

— Я лише сказав про свої припущення, — підводячись, відповів отець Бравн. — До того ж, я вже зробив деякі висновки, та ще не настав час, щоб про них повідомляти.

А потім, церемонно попрощавшись зі своїм співрозмовником, священик вийшов з готелю, щоб продовжити свою дивовижну подорож вулицями міста.

На вечір ці мандри закінчилися у найбільш занедбаному старому районі Нью-Йорка. Священик зупинився біля сходів, що вели до річки, поряд з кольоровим ліхтарем, який стояв неподалік від входу у підозрілий китайський ресторанчик. І саме там священик побачив знайому постать, та сьогодні в ній було дуже мало знайомого.

Містер Норман Дрейдж похмуро дивився на світ через масивні окуляри, які приховували його обличчя, наче темна маска. Та, якщо не зважати на окуляри, він дуже змінився за цей місяць, який минув після вбивства містера Мертона. Під час їхньої першої зустрічі Дрейдж був одягнений так елегантно, що, якби він не рухався, то був би схожий на манекен у магазинній вітрині. А тепер він якось примудрився різко змінитися у протилежний бік — із манекена в опудало. Дрейдж усе ще був у циліндрі, страшенно потріпаному та зім’ятому, одяг зношений, ланцюжок для годинника та инші цінності зникли. Однак отець Бравн звернувся до нього так, ніби вони розмовляли ще вчора, і без роздумів сів біля нього на лавку у дешевій забігайлівці, куди Дрейдж приходив попоїсти. Однак розмову розпочав не отець Бравн.

— То що, — буркнув Дрейдж, — вам вдалося відімстити за смерть блаженного мільйонера? Адже річ відома, що всіх мільйонерів зараховують до числа блаженних; ще не встигне хтось із них віддати Богові душу, як усі газети вже сповіщають, що його життєвий шлях осяювала родинна Біблія, яку матуся читала йому в дитинстві. Якби вона справді прочитала деякі історії з цієї книги, то наїлася б страху, і мільйонер, гадаю, також. Колись панували жорстокі закони, не те, що тепер. Мудрість кам’яного віку похована під пірамідами. От уявіть, що Мертона викинули з вікна на поталу розлюченим псам. А Єзавель спіткала така ж доля. Або, пригадайте, Агаха розрубали на шматки, коли він просто обережно підійшов. Мертон був дуже обережним усе своє життя, та його все-таки вбили. Господня стріла все одно знайшла і влучила в нього, щоб инші боялися.

— Стріла була цілком матеріяльною, — зауважив священик.

— Піраміди також матеріяльні, а всередині — лише мертві фараони, — з посмішкою промовив чоловік в окулярах. — Ці матеріяльні релігії доволі цікаві. Упродовж віків боги та царі на барельєфах натягують свої кам’яні луки, а такими могутніми руками справді можна натягнути кам’яний лук. От ви кажете «матерія». Так, і погляньте, яка матерія! З вами ніколи не траплялося такого? Дивишся на пам’ятки древнього Сходу, і раптом думаєш: «А що як Господь Бог і тепер їздить світом у подобі Аполлона і стріляє в нас чорними стрілами смерти?».

— Якщо і їздить, то він називається зовсім не Аполлон. Та я сумніваюся, що Мертона вбили з допомогою чорного лука чи кам’яної стріли.

— Напевно, він видається вам святим Севастіяном, який загинув відстріл, — в’їдливо сказав Дрейдж. — Так-так, мільйонер повинен бути великомучеником. А ви ніколи не задумувалися над тим, що він отримав по заслузі? Гадаю, ви не надто багато знаєте про цього мільйонера-мученика. Так ось, дозвольте вам сказати, що він отримав лише соту частку того, на що заслужив.

— То чому ж ви його не вбили? — тихо запитав отець Бравн.

— Як це, чому я його не вбив? — перепитав Дрейдж, уважно вдивляючись у співбесідника. — Хороший же ви священик!

— Та ні, ну що ви, — відповів отець Бравн, ніби відмахуючись від компліменту.

— Ви що, хочете