Читати книгу - "Небесна стріла"

— Мені здається, вам таки варто натиснути на вашу кнопку, — зітхнувши, промовив отець Бравн.

Здалося, що Вілтон прокинувся з якогось сну.

— Але ж пострілу не було, — вигукнув він.

— Це, знаєте, залежить від того, що називати пострілом, — відповів отець Бравн.

Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком увійшов до кімнати господаря. Кімната була не надто велика, вмебльована вишукано і водночас просто. Навпроти дверей з вікна проникало денне світло, а за ним було видно парк та рівнину. Вікно було відчинене навстіж, поруч стояли крісло та невеликий стіл. Напевно, коли мимовільний в’язень залишався на самоті, то хотів насолодитися і свіжим повітрям, і сонячним світлом.

На столі стояла коптська чаша, власник поставив її ближче до вікна, напевно, щоб краще роздивитися. А роздивлятися було що, бо в яскравому сонячному світлі дорогоцінні камені виблискували неймовірним блиском, і чаша видавалася чимось на кшталт священного Грааля. Її справді хотілося роздивлятися, та Брандер Мертон цього не робив. Він сидів, відкинувшись на спинку крісла, густа грива сивого волосся сягала майже землі, гостроконечна борідка була задерта вгору, ніби вказувала на стелю, а з горла стирчала… коричнева стріла з червоним пір’ям.

— Безшумний постріл, — тихо промовив отець Бравн. — Нещодавно я саме роздумував про те, як можна зробити постріл беззвучним. А лук і стріли винайшли дуже давно, і нічого не треба вдосконалювати… — він помовчав, а потім додав, — здається, Мертон помер. Що ви збираєтеся робити?

Секретар зблід, та все ж спромігся відповісти:

— Як що? Я натисну кнопку, — відповів він. — І якщо не вб’ю Дума, то знайду його, де б він не заховався.

— Будьте обережні, не завдайте шкоди своїм друзям, вони мають бути десь неподалік. Напевно, їх варто попередити.

— Та вони все знають, — відповів Вілтон, — і через стіну не полізуть. Хіба що… хіба що хтось з них дуже поспішає.

Отець Бравн підійшов до вікна, через яке влетіла стріла, і визирнув, Пласкі клумби внизу нагадували вишукано розмальовану карту світу. Довкола було так порожньо, а вежа така висока, що йому мимоволі пригадалася фраза, яку він нещодавно почув.

— Як грім посеред неба, — промовив він. — Що ви сьогодні говорили про грім посеред неба і про кару небесну? Погляньте, як тут високо. Дивно, як стріла могла подолати таку відстань, хіба що її справді пустили з неба.

Вілтон повернувся до отця Бравна, але нічого не відповів, і священик продовжував далі, ніби розмовляв сам із собою:

— Треба подумати про літаки… Так-так, треба запитати молодого Вейна про літаки.

— Їх тут чимало літає, — відізвався секретар.

— Це зробили або дуже давньою, або дуже сучасною зброєю, — зауважив отець Бравн. — Гадаю, дядько молодого Вейна також міг би нам допомогти, треба буде розпитати його про стріли. До речі, стріла подібна на індіянську. Не знаю, звідки той індіянець пустив її, але пригадайте ту історію, яку нам розповідав старий вояка. Я ще тоді говорив, що в ній є мораль.

— Якщо і є, — пожвавішав Вілтон, — то її суть лише в тому, що індіянець може пустити стрілу так далеко, що нам з вами навіть уявити важко. А порівнювати ці два випадки — просто дурість.

— Та ні, здається, тут дещо инша мораль, — заперечив отець Бравн.

Наступного дня низенький священик загубився серед мільйонів мешканців Нью-Йорка, зрештою, він навіть не намагався виділятися у безіменному натовпі, який заповнював вулиці великого міста. Та насправді наступні два тижні він уперто працював над цією справою. Отець Бравн дуже переживав, щоб правосуддя не покарало невинного. Йому доволі легко вдалося порозмовляти з кількома людьми, які були так чи так пов’язані з таємничими вбивствами, і вони навіть не запідозрили, що ці справи його особливо цікавлять. Особливо цікавою була розмова зі старим Гікорі Крейком. Вона відбувалася на лавці у Центральному парку. Ветеран сидів, спираючись кістлявим підборіддям на худющі кулаки, стискав чудернацьку тростину з темно-червоного дерева, яка чимось була схожа на томагавк.

— Хм, стріляли, напевно, звіддаля, — похитуючи головою, сказав Крейк. — Та навряд чи можна точно визначити траєкторію польоту індіянської стріли. Я от пам’ятаю випадки, коли стріла пролітала величезну відстань і все одно потрапляла точно в ціль. Якби там випадково виявився хтось із індіанських стрілків і десь заховався, то він неодмінно зумів би вцілити у бідолаху Мертона. Були часи, коли мені доводилося бачити ще й не такі дива.

— Не сумніваюся, — ввічливо відповів священик, — що дива вам доводилося не лише бачити, а й робити.

Старий Крейк криво усміхнувся:

— Це давня історія, — пробурмотів він.

— Деяким людям доводиться займатися давніми історіями, — відізвався священик. — Сподіваюся, у вашому минулому не було нічого такого, що дало б привід для чуток стосовно цієї справи?

— Що ви маєте на увазі? — різко запитав Крейк і вперше за усю розмову на його кам’яному обличчі, яке також чимось нагадувало держак томагавка, пробігла тінь.

— Ви чудово знаєтеся на всіх хитрощах червоношкірих, — поволі почав отець Бравн.

До цього Крейк сидів, зсутулившись, навіть згорбившись, спираючись бородою на свою чудернацьку тростину, та тієї миті він зірвався, схопивши її, наче дрючок, так, немовби збирався битися.

— Що?! — вигукнув він. — Це що за нісенітниці? Ви хочете сказати, що я вбив свого шурина?

Люди, які прогулювалися неподалік, з цікавістю спостерігали за суперечкою невисокого лисого й енергійного чоловіка, який розмахує своєю чудернацькою тростиною, і низенького чоловічка в чорній сутані, який чимось нагадував кам’яну постать, якщо не брати до уваги кліпаючих очей. У якийсь момент видавалося, що войовничий незнайомець з індіянською рішучістю знешкодить супротивника одним ударом по голові, вдалині навіть з’явилася показна постать ірландця-полісмена. Та священик лише спокійно промовив, немовби відповідав на цілком буденне запитання:

— Я зробив деякі висновки, та не вважаю доцільним розголошувати їх, перш ніж усе з’ясую.

Чи то кроки полісмена, який наближався, чи погляд священика, та щось таки втихомирило старого Гікорі, він опустив тростину, щось буркнув і поправив капелюх. Священик безтурботно побажав йому вдалого