Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

зловісного місця, щоб зблизька бачити суд і кару над опришками; народ, підстьобуваний нагайками пушкарів, утворював півколо і далі не поступався, передній ряд мішався, ніхто не хотів стояти перед шибеницями, страшно було. Маркіян з Іваном відійшли над самий берег Черемоша, далі відступати було нікуди і втекти звідси не мали сили. Прийшли сьогодні з Біло берізки, знаючи вже, куди йдуть, їх гнали не пушкарі, а потреба побачити, і ця потреба була сильніша від страху.

Довга й монотонна, мов голосіння, пісня ридала в пам'яті — так співала її жінка в Ясенові. Розповідала вона про Мирона Штолу, який дезертирував з війська і тридцять хлопців зібрав, пограбував пана Скарбка, а багатія Кундака вбив у Стебневі, про того Штолу, що комору мав на буковинському верху біля Барвінкового, а в тій коморі скарбу много, для бідних призначеного, про славного леґеня, якого спіймала стоголова пушкарська ровта Юріштана у корчмі в Устєріках і запроторила разом з побратимами Джураком і Риндзяком у Грдлічкову неволю.

Пісня була довга, як бойків світ, і славила вона силу Штолюка, який на долоні піднімав вартового, вихваляла його дотепність: «А кілько, Штолюк, у тебе того товариства?» — «Кілько в лісі, у дуборі, зеленого листя»; розповідала про опришкові муки в устєріцьких катушах, пісня голосила про його смерть у Білоберізці, де пани буцімто скинули опришка із скали, а Штола ще жив і чекала на нього петля на вижницькому майдані.

Німчицький перевал уже перестав дихати прохолодою, діймала спека, пани заслонялися від сонця парасольками, люди мліли в кептарях від духоти і втоми, йшло до обіду, а кару ще не розпочали. Шемрав майдан, колихався, чутно було плюскотіння Черемоша в напруженій тиші, аж враз з домініального дому[28], відгородженого від майдану старими липами, виїхав галопом на коні кремезний чоловік з довгим смоляним волоссям, що вибивалося з–під крисані, і хлопці здалеку впізнали і здригнулися, а натовп зойкнув і затих — це виїхав Юріштан.

Він стрелив нагайкою, здибив коня, чорна лють і відчуття безмежної свавільної сили нуртували, казилися в ньому; він роздирав вудилами коневі морду, кінь пронизливо іржав і крутився під вершником, тратуючи передній ряд; люд сахався, готовий розбігтися навтіки перед страшним і диким Юріштаном, здерев'яніли й Маркіян з Іваном, та відступати було вже нікуди, майдан обступили кінні пушкарі.

Тоді з–поміж лип вийшли три леґені в незаперезаних сорочках поверх холошень: середній — високий і плечистий, з кучерявим волоссям — мав зв'язані назад руки, а у крайніх руки були зовсім чорні — ніхто не міг зрозуміти, чому вони такі. Ззаду йшло п'ять драгунів. Смертники наближалися до шибениці.

Юріштан змахнув рукою, з натовпу вибіг пушкар із запаленим смолоскипом у руці, він дотикнувся ним до чорних рук Джурака і Риндзяка, і вони спалахнули, мов факели, — були облиті смолою.

Повільно наближалися до шибениці, руки в опришків горіли, горіло четверо рук, які вбивали багатія Кундака, а парубки мовчали, навіть не писнули; в одного рука згасла, він притулив її до палаючої, щоб загорілася, і йшов.

«А ми читаємо про Муція Сцеволу і дивуємося мужності римського плебея, який спалив собі руку на очах у етруського царя Порсени, — плакав сп'янілий Маркіян у кнайпі на Личакові, а Михайло Базилевич співчутливо похитував головою. — Читаємо й не знаємо достоту, чи був такий, я ж бачив нашого — живого».

Засуджені підійшли до шибениць і стали біля пнів, укопаних під стовпами, руки в опришків горіли, один мовчав, зціпивши зуби, другий уже жалібно скавулів, схлипував натовп. До місця страти підійшов актуарій циркульного суду і зачитав вирок, опришки самі поставали на пеньки, і тоді середній — був це Мирон Штола — промовив голосно:

— Люди! Не бійтеся катів–кровопивців, бийте самі грдлічків і юріштанів, бо ми вже не зможемо більше. Бийте їх, як б'є Кармалюк на Україні, таж не вівцями єсьте!.. А ти, — звернувся до Юріштана, — розв'яжи мені руки! Я сам…

Маркіян стояв із зажмуреними до болю очима, Іван тремтів і тримався за Маркіянове плече, йому підгиналися ноги. Коли розплющили очі, три опришки гойдалися на шибеницях, пушкарі гасили вогонь на руках убивців Кундака, щоб не загорілися стовпи.

Любимський сидів і слухав, затуливши долонею обличчя, а як Маркіян замовк, сказав:

— Мовив Сковорода: «Чим житиме народ, коли в нього не стане меча? Та коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому притаївсь вогонь». Добре сказав Сковорода. А «Енеїду» я вам позичаю. І… вибачте, колего, я втомився.

Маркіян вийшов із Закладу Оссолінських з дивною полегшею на душі. Пригнобленість, яка тяжіла над ним, тиснула почуттям безвиході вже довгий час, придавлювала прокляттям батька, враз зсунулася з плечей, немов тягар зменшився наполовину, — ба ні, тягар був такий самий, але порівняно з тим, який проніс на собі цей старий чоловік, здавався малим, мізерним, і Маркіян засміявся, втямивши, що лиха ще й не було, воно лише гряде, і треба бути до нього готовим — треба уподібнитися кременеві, в якому притаївся вогонь. Бо немає іншого виходу, немає!

Він ішов навмання Палацовою вулицею в бік касино Гехта, сам не знав, чому йде в той бік, певне тому, що в тій стороні, далеко за містом, святкували нині неділю і Підлисся, і Княже, а йому треба до батька.

Назустріч їхала бричка. Візник чомусь її раптом зупинив. Зупинився і Маркіян, сторопів: на нього дивилася з–під широкополого капелюшка з вуаллю панна, вона мала великі темні очі й печально закроєні уста: панна була гарна й ніжна, вона відхилила вуаль, придивляючись до юнака, і він зрадів, що в цьому темному довколишньому світі існує світло й чистота, і задивився на незнайому, вдячний їй за цю мить краси.

Маркіян чекав, поки бричка рушить, бо сам перший не міг піти, знав–бо, що ніколи більше не побачить цієї дівчини, а мусить її образ запам'ятати, щоб світився в ньому, коли стане сутінно. Панна посміхалася й повернула голову до старшого добродія, який сидів поруч.

— Ви не впізнали мене, Маркіяне? — заговорив добродій, перехиляючись через коліна дівчини. — Я ж задля вас сказав візникові спинити коней.

— Пан Уруський?!

— Прецінь я… А чого ви такі заклопотані? Чи, може, побачили гарну панянку й осліпли? Це моя племінниця Анна… Щось переказати вашому дідові?

Маркіян зам'явся, панна посміхнулася до нього, і це додало йому сміливості. Він попросив:

— Візьміть мене з собою… Мені треба до батька.

— З приємністю.