Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Я згідливо хитнула.

– Я знаю, що особисто ти повідомила про цю… оказію. Але хто знайшов тіло?

Я гарячково думала. Якщо я скажу правду, чи зашкодить це татові? Цікаво, поліція вже знає, що я покликала Доґґера на городню грядку? Вочевидь, ні: інспектор щойно дізнався ім’я Доґґера, отже, цілком доречно припустити, що йому ще не влаштовували допиту. Але, коли вони це зроблять, що він бовкне? На чий захист він стане – на захист тата чи мене? Може, існує який-небудь новий тест, за яким можна достеменно побачити, чи була жертва ще жива, коли її відшукали?

– Це я, – сказала одним духом, почуваючи себе маститим Коком Робіном.[29] – Я виявила тіло.

– Як я й гадав, – виклав інспектор Г’ювітт.

Запанувала обтяжлива мовчанка. Її порушила поява сержанта Вулмера, котрий вів мого тата.

– Ми надибали на нього в каретному сараї, сер, – відзвітував сержант. – Він ховався в автомобілі.

– Хто ви, сер? – вимогливо запитав тато. Він був розлючений, і на мить переді мною промайнув образ людини, якою він був колись. – Хто ви і чого вам треба в моїй домівці?

– Я інспектор Г’ювітт, сер, – інспектор підвівся. – Дякую вам, сержанте Вулмер.

Сержант подався на два кроки назад, до дверей і зник із поля зору.

– Так от, – спитав тато, – у чому річ, інспекторе Г’ювітт?

– Надзвичайна подія, сер. Серед вашої городини знайшли тіло.

– Що ви маєте на думці, говорячи «тіло»? Мертве тіло?

Інспектор Г’ювітт хитнув.

– Так, сер, – підтвердив він.

– Чиє воно? Я маю на увазі тіло.

Зараз я усвідомила, що в тата немає синців, подряпин, порізів… жодних ушкоджень, принаймні вловних на око. І ще я помітила, що його обличчя сполотніло, за винятком вух, котрі залило густим багрянцем.

І я також звернула увагу на те, що інспектор теж усе це спостеріг. Він не одразу відповів на татове питання, навмисне зволікаючи якийсь час.

Тато повернувся в протилежний бік і попрямував крізь довгу арку до шафки зі спиртним, ковзаючи пальцями по поверхні усіх меблів, що підверталися йому під руку на шляху. Він наколотив собі джин із содовою й вихилив склянку енергійно й легко, аж можна було прийняти це за його звичку, а не принагідну річ, як я думала раніше.

– Ми ще не встановили особу, полковнику де Люс. Узагалі кажучи, ми сподівалися на вашу допомогу.

Від цих слів татове обличчя зблідло ще дужче, якщо це було можливо, і вуха аж обдало полум’ям.

– Перепрошую, інспекторе, – промовив він кволим голосом. – Будь ласка, не просіть мене про це… Я не ладнаю зі смертю, так би мовити…

Не ладнає зі смертю? Тато був військовиком, а військові живуть зі смертю, живуть заради смерті, серед смерті. Для солдата за фахом, як би це чудернацько не звучало, смерть і є життям. Навіть я це розуміла.

Я також розуміла, блискавично збагнула, що тато оце зараз сказав неправду, і враз щось усередині мене, якась ниточка порвалася. Здається, я раптом подорослішала. І щось старе урвалося.

– Я розумію, сер, – сказав інспектор Г’ювітт, – але, якщо інших варіантів нема…

Тато витягнув хусточку з кишені й витер нею чоло, а потім шию.

– Дещо приголомшений, – прокоментував він, – усе це…

Він показав навкруги себе рукою, яка в нього тіпалася, і тоді ж інспектор Г’ювітт узяв записника, відкрив його й почав нотувати. Тато спроквола підійшов до вікна, удаючи, що оглядає місцевість навколо, ту, яку я могла чудово бачити у своїй уяві: штучне озеро, острів із порепаною Химерою, занедбані водограї, про які й думати забули, коли спалахнула війна, і пагорби позаду.

– Ви весь час були вдома цього ранку? – запитав інспектор навпрошки.

– Що? – тато круто обернувся.

– Ви виходили з будинку з учорашнього вечора?

Татова відповідь пролунала не одразу.

– Так, – нарешті вимовив він, – я виходив уранці. До каретного сараю.

Я погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.

– О котрій годині це було, полковнику?

– О четвертій. Можливо, трохи раніше.

– Ви були в каретному сараї протягом… – інспектор Г’ювітт зиркнув на годинник у себе на руці, -…п’яти з половиною годин? Від четвертої й дотепер?

– Атож, достеменно так, – сказав тато. Не в його звичці, щоб йому ставили запитання, і, незважаючи на те що інспектор цього не прикмітив, я вловила в його тоні неабияке роздратування.

– Зрозуміло. Ви часто виходите туди о такій порі?

Запитання інспектора пролунало досить недбало, але я знала, що це була вдавана недбалість.

– Ні, зовсім ні, – відповів тато. – До чого ви ведете?

Інспектор Г’ювітт підніс ручку до кінчика носа, наче збирався подавати питання на розгляд у парламент.

– Ви кого-небудь бачили?

– Ні, – сказав тато, – звісна річ, ні. Ні душі.

Інспектор Г’ювітт на кілька секунд облишив ніс, щоб зробити нотатку.

– Значить, нікого?

– Ні.

Інспектор випустив легке сумовите зітхання, немовби знав уже все загодя. Дещо розчарований, він увіпхнув записник до внутрішньої кишені.

– Дозвольте останнє запитання, полковнику, – раптом сказав він, наче йому щось зненацька спало на думку. – Який клопіт ви мали в каретному сараї?

Тато перевів погляд від вікна й зціпив щелепи. Крутнувшись, він поглянув інспектору просто у вічі.

– Я не готовий відповісти на це питання, інспекторе, – процідив він.

– Чудово, – промовив інспектор. – Гадаю…

У цю мить місіс Мюллет широко розчинила двері своїм гладким задом і вкотилася в кімнату із цілою тацею наїдків.

– Я принесла смачне макове печиво, – оголосила вона, – печиво й чай, а для міс Флавії скляночку молока.

Тільки не макове печиво й молоко! Я не зносила макового печива місіс Мюллет, як святий Павло не зносив гріх. Або й дужче. Мені хотілося заскочити на стіл і, трясучи виделкою з наштрикнутою сосискою, мов скіпетром, заволати, як викапаний Лоуренс Олів’є:[30] «Невже ніхто не позбавить нас від цієї метушливої кондитерки?»

Але зробити це я не наважилась. Я сиділа тихо-лагідно.

У цей час місіс Мюллет зробила плавний реверанс і поставила свою ношу перед інспектором Г’ювіттом, аж глядь – помітила тата біля вікна.

– О! Полковнику де Люс! Сподівалась я, що ви покажетесь. Я сказати вам хотіла, що позбавилася від птаха мертвого, якого знайшли на порозі ми вчора.

Місіс Мюллет десь зажила ідеї, що зворотний порядок слів