Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

– Із цього випливає…

Пан Дарбі відгорнув манжету й придивився до годинника.

– Так-так… Зараз 20:22, виходить, це сталося не раніше як о 20:22 й не пізніше, скажімо, опівночі.

Опівночі! Мабуть, я надто голосно хапнула повітря, тому що інспектор Г’ювітт і пан Дарбі воднораз повернулися до мене. Як я могла їм сказати, що буквально кілька годин тому приблуда з Норвегії випустив дух при мені?

Залишався єдиний вихід. Я зробила рвучкий оберт і накивала п’ятами.

Я надибала на Доґґера під вікном бібліотеки, він підрізав троянди на клумбі. Повітря було рясно просякнуте їхнім ароматом, який нагадував запашну коробку із чаєм зі Сходу.

– Тато ще не виходив, Доґґере? – запитала я.

– Сорт «Леді Гіллінґдон» напрочуд гарний цьогоріч, міс Флавіє, – сказав він із таким виразом, наче в нього лід у роті; начебто не було нашого з ним незапланованого зіткнення вночі. Дуже добре, подумала я собі, зіграємо у твою гру.

– Надзвичайно гарний, – погодилася я. – А тато де?

– Гадаю, він погано спав. Мабуть, вирішив трохи подрімати.

Подрімати? Як він міг бути собі в ліжку, коли будинок переповнений законниками?

– Як він поставився до того, що ти йому сказав? Ну, ти розумієш – я маю на увазі те, що коїться на городі.

Доґґер повернувся й подивився мені просто в очі.

– Я нічого не казав йому, міс.

Він досяг рукою до не надто ідеальної квітки й різко клацнув її секатором. Вона тихо впала на землю й залишилася лежати серед тіней, обернувши до нас своє жовте збрижене личко.

У чотири ока ми безвідривно дивилися на троянду з відтятою головою, думаючи, що нам робити далі, коли це інспектор Г’ювітт вийшов із-за рогу будинку.

– Флавіє, – покликав він. – У мене є розмова до тебе. – І докинув: – Ходімо всередину.

4

– З ким ти щойно розмовляла на городі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– З Доґґером, – відповіла я.

– А ім’я?

– Флавія, – сказала я. Несила було стриматись.

Ми вмостилися на канапі епохи Регентства в Рожевій кімнаті. Інспектор зі стукотом поклав ручку й повернувся корпусом до мене, щоб дивитися мені в обличчя.

– Якщо ви ще не затямили собі, міс де Люс, – а в мене є підстави припускати, що так-таки і є, – ми розслідуємо вбивство. Я не попущу вам легковажності. Людина мертва, і мені належить з’ясувати, чому, коли, як і хто. І коли я зроблю це, мій обов’язок – доповісти про все Короні. Я маю на увазі короля Георга VI, і король Георг VI – не легкодух. Тобі все зрозуміло?

– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.

– І він працює садівником у вас у Букшоу?

– Натепер так.

Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.

– То він не завжди був садівником?

– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…

Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.

– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…

– Ясна річ, – сказав інспектор Г’ювітт несподівано чутливим тоном. – Доґґеру найліпше садівникувати.

– Атож, Доґґеру найліпше садівникувати.

– Я бачу, ти незвичайна дівчинка, – сказав він. – У подібних випадках слід розмовляти з тобою у присутності одного з батьків, але, враховуючи те, що твій тато нездужає…

Нездужає? Авжеж, без сумніву. Я майже забула про свою маленьку брехню.

Не помітивши збентеження, що враз промайнуло на моєму обличчі, інспектор вів далі:

– Ти сказала, що Доґґер працював водієм. Твій тато все ще має автомобіль?

Воно й правда, тато мав старенький «ролс-ройс фантом ІІ», якому знайшлося місце в каретному сараї. Насправді машина належала Гаррієт, і, відколи в Букшоу стало відомо про її смерть, автівкою жодного разу не користувалися. Мало того, дарма що тато сам не вмів кермувати, він нікому б не дозволив і пальцем торкнутися до «ролс-ройса».

І цей прекрасний породистий шедевр автомобілебудування, із довгим чорним капотом, високим нікельованим радіатором зі статуеткою й переплетеними буквами R, безцеремонно загарбали польові миші, котрі давно знайшли лазівки у дерев’яному денці й оселилися в бардачку із червоного дерева.

Ба навіть незважаючи на деяку підупалість, його ще й досі називали «той самий «ройс», як представники вищого світу часто кличуть таких залізних красенів.

«Тільки неотесана колода може називати це «ролс– ройсом», – випалила Фелі, коли я на мить утратила пильність і не зауважила її присутності й усіх загроз, які випливають із цього.

Якщо мені хотілося побути наодинці в такій місцині, де можна було сподіватися, що мене не потурбують, я залазила в запорошений «ролс-ройс» Гаррієт і цілісінькими годинами сиділа у своєму теплому кубельці з плюшевого обшиття й потрісканої шкіри.

Інспектор своїм неочікуваним питаннячком змусив мене подумки повернутися до похмурого штормового дня минулої осені. Пам’ятаю, тоді лютувала злива й віяв шалений вітрище. Через небезпеку потрапити під одну з величезних гілляк, що ламалися, мов сірнички, влаштовувати прогулянку в лісі біля Букшоу було надто нерозважливо, тож я непомітно вислизнула з будинку й добулася, змагаючись із бурею, до каретного сараю, де мала намір добряче поміркувати. Там усередині був «фантом», він тьмяно полискував у темряві, а надворі ревіла буря, і ураган гупав у вікна, немов плем’я голодних дикунів. Моя рука вже потяглася до ручки дверцят, аж раптом я зрозуміла, що в машині хтось є. У мене мурахи забігали по спині. Але потім я збагнула, що там сидить тато й плаче, ні на що не зважаючи. І на бурю теж.

На кілька хвилин я завмерла, притаївши дух і не рухаючись. Проте, коли тато повільно сягнув до ручки, я впала накарячки, мов виконуючи гімнастичну вправу, і шмигнула під машину. Краєчком ока я бачила, як його ідеально відполіровані чоботи спускаються з підніжки, і, коли він помалу йшов, я почула, як у нього з вуст зірвалося щось подібне до придушеного схлипу. Я довго лежала там і дивилася на денце «ролс-ройса» Гаррієт, може, й невидющими очима.

– Атож, – відповіла я. – У каретному сараї стоїть старий «фантом».

– І твій тато не править?

– Ні.

– Он як.

Інспектор голубливо відклав ручку й записник, наче вони були зроблені з венеціанського скла.

– Флавіє, – промовив він (і я не могла не зауважити, що до мене більше не звертаються «міс де Люс»), – я маю поставити тобі одне вкрай важливе запитання. Твоя відповідь матиме вирішальне значення,