Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

— Хамство. Це просто огидно. Знаєш... я найвідповідніша людина, якій ти можеш пожалітися. Ти ж чудово знаєш, як виглядали мої стосунки з Азором. Ми одне за одним ніколи не гинули.

— М'яко кажучи.

— Дуже м'яко.

— Знаєш, що? Узагалі я навіть радію, — посміхнулася Зуза.

— Радієш?

— Так. Я розумію, що це дивно звучить. Але почуваюся знову вільною. Нелегко бути його дівчиною.

— Чому?

— Завжди мусило бути так, як він вирішив. Ми ходили тільки туди, куди йому хотілося й коли хотілося. Критикував, як я одягаюся і як виглядаю. Казав, що я гладшаю й замало рухаюся. Я записалася до басейну, хоча й ненавиджу воду, бо він уважав, що так буде для мене найкраще. А передусім доводилося завжди погоджуватися з усім, що він говорить.

— Тиранозавр рекс. Диви-но, то він не вимер, — усміхнулася Лінка. — Навіть незле почувається.

— Так само було й із газетою.

— Ви сварилися через «Репотеку»?

— Важко назвати це сварками. Я пропонувала щось змінити, але він і чути не хотів. Свою первісну концепцію відстоював зубами й пазурами. Усе, що я вигадувала, сприймав як напад на нього. А мені... важко було з ним боротися, зрештою, він був моїм хлопцем. А тепер я не відчуваю, що йому завинила й хотіла б долучитися до твоєї газети, якщо ти не проти. Я тобою завжди... захоплювалася, — Зуза глянула Лінці просто в очі.

«Захоплювалася»? Це слово Лінку здивувало, але й приємно полестило.

— Не перебільшуй, — швидко відповіла вона. — Немає чим захоплюватися. Я рада, що ти хочеш приєднатися до мого проекту. То що, ходімо до мене?

* * *

Наталія не знала, як реагувати на те, що Марцін не дзвонить їй уже два тижні. Точніше — тринадцять днів. Вона лічила дні, розлючено видряпуючи їх ручкою в календарі.

Дівчина не послухалася Лінчиної поради й не зателефонувала Марцінові після сварки в «Грицані». Вирішила, що це занадто. Адже це не вона повинна просити пробачення. Наталія подумала, що коли Марцін подзвонить, вона ласкаво дозволить себе задобрити. Може, вона справді забагато від нього вимагала? Нехай вони просто позустрічаються, і тоді буде видно, чи відчуває вона до нього те, що раніше. Наталія не мала сили влаштовувати революцію почуттів, з неї було досить того, що сталося з батьками... Вирішила, що не намагатиметься в цьому зараз розібратися.

Тоді, у кав'ярні, Наталія була наче не зовсім собою. Стрес, пов'язаний із початком навчального року, нові знайомі й навіть випите пиво — усе це мало значення. У такому стані не можна приймати жодних рішень. Усе треба робити спокійно. Поговорить з Марціном, скаже йому відверто, чого очікує. Більше ніжності, більше спонтанності, більше уваги до неї... Якщо він її кохає, то напевне постарається, щоб усе в них було добре.

От тільки Марцін чомусь не дзвонив. Спершу вона сподівалася, що він зателефонує наступного дня. Тоді чекала на есемеску з поясненнями, мовляв, вибач, я не хотів. Але не було нічого. Якось навіть на нього не схоже. Наталія розсердилася на Марціна. Зайнялася собою й дієтою.

Їй треба було втілювати свій план у життя, і це ненадовго відволікло її увагу від хлопця. Але тепер, коли минуло стільки часу, ця ситуація перестала їй подобатися. Вона перекладала телефон з однієї руки до іншої й роздумувала, що робити. Наталія не любила, коли щось руйнувало їй плани. Десь вона прочитала таке: «Якщо чекаєш на його дзвінок, то ти не контролюєш ситуацію. Якщо подзвониш сама — усе під твоїм контролем. Якщо чекаєш, доки він прийде — ти не контролюєш ситуацію. Якщо підеш до нього сама — усе під твоїм контролем». Так, вона не любила не контролювати ситуацію. Марцін підняв слухавку.

— Власне... добре, що ти подзвонила. Я й сам хотів, але якось не наважився. Я тобі хочу дещо сказати. Ми можемо зустрітися?

Наталія проковтнула слину. Він їй хоче щось сказати?

— То що... заскочиш? Чи мені зайти до тебе?

— Ні... я волів би деінде. Давай зустрінемося в Саському саду. За годину. Тобі зручно?

— Гаразд — відповіла вона. Невідомо-чому, але Наталія відчула, що цього разу за мотузочки смикає не вона.

— Там під тим великим фонтаном. Окей?

— Добре, — погодилася дівчина.

Вони сиділи на одній з лавок навколо фонтану. На інших сиділи бабусі з песиками й мами з візочками. Як і в будь-який інший, звичайний вересневий день.

— Коли ти відпочивала в Португалії, у мене було багато часу, щоб собі подумати, — почав він. Дивився не на неї, а на воду, яка розбризкувалася перед ним, ніби цей фонтан був найцікавішою річчю на світі. — І я зрозумів... що це не має сенсу, Наталіє. Я цього не хочу, присягаюся, але що довше про це думаю, то більше бачу, що ми віддалилися одне від одного. Що із цього нічого не вийде, бодай через обставини.

— Які обставини? — вона наважилася його перебити, хоч, власне, можна було цього не робити. Наталія добре розуміла, до чого ця вся розмова.

— Ти знаєш, які. Ти собі їдеш до Португалії...

— Я тобі пропонувала їхати зі мною!

— Наталіє! Я лише бідний хлопець із технікуму. Село невмиване! Ти ж так про мене думаєш, правда?

Вона відчула злість.

— Неправда! Я ніколи тобі такого не казала!

— А тобі й не треба цього говорити! Я це у твоїх очах бачу! У всьому, що ти говориш і робиш! Тоді в кав'ярні, коли ти сказала, що хочеш пити, а я витягнув з торби пляшку, ти подивилася на мене як на ідіота. Бо у твоєму світі викидати бабки на звичайну воду вважається нормальним! Тобі відомо, скільки заробляє моя мати?

— Що ти із себе жертву корчиш? — розлютилася Наталія. — Так найлегше. Якщо ти запросив мене на морозиво, то міг купити воду, вона коштує стільки ж. Можна бути джентльменом незалежно від того, скільки в тебе грошей у гаманці. І цього за жодні гроші не купиш, бо не про те йдеться!

— Послухай, даремно ми сваримося. Я хотів би попрощатися з тобою по-людськи. По-джентльменськи, як ти це називаєш.

— Попрощатися зі мною по-людськи?

— Саме так. Зрештою, ми були разом понад рік часу.

— Рік часу! — пирхнула Наталія. — Так, ти справді село невмиване, хоч навіть воно