Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Елізабет

Вітальня, яка вночі здавалася похмурою і холодною, зараз вражала своєю світлістю та затишком. Стіни, пофарбовані у світло-блакитний колір, були прикрашені делікатно намальованими фіалками. На вузьких поличках поміж книг стояли порцелянові статуетки — граційні пастушки, янголи та сцени з античних міфів.

Простір був наповнений світлом і спокоєм.

Я м’яко відпустила руку герцога, трохи схиливши голову у ввічливому поруху вдячності, і неквапом рушила вздовж стіни, торкаючись поглядом кожної фіалки. Мене вразила майстерність розпису — кожна пелюстка, кожна тінь, здавалось, дихала власним життям.

— Ці квіти неперевершені… — прошепотіла я, зачаровано обертаючись.

Герцог стояв нерухомо, його погляд був сповнений ніжної туги. В куточках очей блищала волога, яка не зраджувала емоцій, але свідчила про них.

— Вибачте… Я зробила щось не те? — запитала я м’яко, відчуваючи, що ненароком торкнулась чогось особистого.

Я негайно зайняла місце у глибокому кріслі біля столика, опустилася плавно, зберігаючи прямоту постави. Схрестила ноги в щиколотках, руки склала на колінах — саме так, як у фільмах і книжках про етикет.

— Ні, леді, — герцог голосом, м’яким, але трохи надломленим, промовив: — Ви нічого не порушили. Просто… ви мені нагадали одну дівчину. Вона теж так само подивилася на ці фіалки, коли побачила їх уперше.

Він відвернувся, роблячи вигляд, що розглядає порцелянову статуетку, хоча було зрозуміло — він просто не хоче, аби я бачила його очі.

— Це була ваша донька? — обережно спитала я, хоча вже здогадувалася про відповідь.

Герцог не одразу відповів, а коли знову повернувся до мене, то зробив це з властивою шляхетному чоловікові стриманістю — рівна постава, легкий кивок голови перед тим, як сісти.

— Переконаний, Емма вже вам усе розповіла. Вона завжди вміла передбачити, що нова особа в домі має знати те, що важливе. Тож не варто приховувати — я знаю її надто добре, — він усміхнувся крізь сум.

— Так, вона сказала. І ще… вона сказала, що ваша донька померла, — мовила я тихо, спостерігаючи за його обличчям.

— Так, — промовив він, глянувши вбік. — Сухоти. На жаль, ця хвороба не щадить ні титулів, ні молодості.

Його голос був спокійний, але в ньому вловлювався біль, той глибокий біль, що давно оселився в душі й лише іноді просочується крізь слова.

— Ви дуже на неї схожі. Лише очі у вас — наче блискавка. В її очах завжди було щось м’яке, туманне.

— Емма сказала те саме… — ледь чутно прошепотіла я.

У цю мить у двері тихо постукали — рівно тричі, без поспіху.

— Прошу, — озвався герцог рівним тоном, не повертаючи голови.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Емма. У руках вона тримала срібний піднос, на якому стояв пузатий чайничок з позолоченим носиком, дві тонкі порцелянові чашечки й тарілочка з маленькими бісквітами.

— Ваша світлість, леді, — промовила вона з легким реверансом, — дозволите подати чай?

— Дякую, Еммо, — герцог кивнув і жестом показав їй залишити піднос на столику.

Емма вклонилася ще раз, поставила піднос акуратно, не торкнувшись нічого зайвого.

Вона вправно розставила прибори, злегка вклонившись перед тим, як налити чаю. Її рухи були точними, майже театрально витонченими — видно, навчена в хорошому домі.

— Ваша світлість, вечеря буде подана за годину. Містер Брук запитує, чи бажає Його світлість переодягнутись перед трапезою? — спокійно й чемно мовила Емма, тримаючи піднос перед собою обома руками, опустивши очі в знак шани.

— Передай Біллу, що за пів години я піднімуся, — відповів герцог з ледь помітним кивком.

— Так, ваша світлість. — Емма ввічливо присіла в реверансі, і швидко, майже беззвучно, вийшла з вітальні.

Я ковтнула чай, щоби заспокоїтись, і нарешті наважилась заговорити:

— Ваша світлість, мені потрібно дещо вам розповісти… — Я відчула, як голос затремтів, а впевненість почала випаровуватись. — Розумієте… я не знаю, як це сказати правильно…

— Кажіть як є, — спокійно відповів герцог, зробивши ще один ковток чаю.

— Я… я з іншого часу. І зовсім не розумію, як сюди потрапила. Вночі я казала, що мені тридцять п’ять, і я жила у дві тисячі двадцятому році. — Я замовкла на мить, очікуючи хоч якоїсь реакції. Але герцог мовчав, уважно слухаючи, не перебиваючи. — Я не хвора, ні. Просто мій одяг, мої звички, відсутність знань про ваш етикет — все це тому, що я з майбутнього. Для мене усе тут виглядає як казка, або історичний фільм. Я… я вийшла з дому в своєму часі, а вночі опинилася на порозі вашого маєтку — в іншому тілі й в іншому часі.

Моя мова пришвидшилась — я боялась, що він не повірить чи зупинить мене.

— Спершу я думала, що це жарт, сон або галюцинація. Але зранку зрозуміла — це реальність. Я потраплянка. І, ймовірно, шляху назад немає. Тому я хочу попросити вас про допомогу… Я благаю, допоможіть мені облаштуватися у вашому світі. — Я заплющила очі, чекаючи гніву, сміху або й відмови.

Мовчанка.

— Хто така потраплянка? — голос герцога був рівним, навіть трохи цікавим.

Я обережно відкрила очі. Він сидів спокійно, тримаючи чашку, ніби ми обговорювали погоду.

— Це… це та, хто потрапила в пригоду. — Зніяковіло всміхнулась. — Ви… ви мені вірите?

— Я бачив одяг, у якому ви прийшли тієї ночі. — Його голос став трохи м’якшим. — У нашому світі не існує таких тканин, таких швів… Мій камердинер підтвердив це. Отже, я схиляюся до думки, що ви дійсно з іншого часу.

Мене затопила хвиля полегшення.

— То ви мені допоможете? — в голосі прозвучала надія, яку я не могла приховати.

— Ви надзвичайно схожі на мою доньку. — Він на мить опустив очі. — Спочатку я думав повернути вас туди, звідки ви прийшли. Але… коли побачив вас у її сукні, з тим самим поглядом… я вирішив інакше.

Він зробив невелику паузу, і я відчула, як щось важливе зависло у повітрі.

— Але буде одна умова.