Читати книгу - "Молот Чудовиськ, Богдан Мостіпан"

Кліффорд забіг у лісову гущавину, що була неподалік, слідом за ним Фоллар, і Реніфат. Бетфорд відставав, але незабаром наздогнав своїх бойових товаришів. Мисливці розподілилися по лісу, в пошуках вовколака. Однак було до того темно, що вони один одного загубили. Фоллар і Кліффорд, пішли в один бік, неподалік від них ішов Бетфорд. Реніфат у цей час йшов в інший бік, і незабаром, просто загубив з поля зору своїх товаришів. Він забрів на лісову галявину, яка висвітлювалася у світлі місяця, і раптом... Почув завивання вовків. З лісу з'явилася ціла вовча зграя, яка стала наближатися до Реніфата, беручи того в оточення. Реніфат почав кликати своїх товаришів на допомогу, проте ті не відгукувалися.
- Гей, хлопці! - кричав Реніфат, відчуваючи сильний страх - мати... Хлопці, сюди!!! Допоможіть, чорт вас забирай! - Реніфат стиснув руків'я меча сильніше, водночас позадкувавши в бік лісу, щоб спробувати сховатися з поля зору вовків. Обернувшись, він побачив, як ззаду до нього підступає ще троє вовків, які злісно гарчали, з їхньої пащі сочилася слина. Реніфат тяжко зітхнув, і вже, мабуть, готовий був ставити на собі хрест, давши вовкам останній бій, однак... Аж раптом із північної частини лісу висунувся той самий вовколак, на якого він разом зі своїми соратниками полював. Звір наблизився до центру галявини, дивлячись просто на Реніфата.
- Усе, це кінець... - спиною Реніфата пройшовся холод, його руки наче скам'яніли, тіло вкрилося безліччю мурашок. Незважаючи на це, Реніфат приборкав страх, став у стійку, готуючись зустріти вовків і вовколака, загинувши, як справжній мисливець. Однак, раптом, сталося непередбачуване. Вовколак кинувся на одного з вовків, подряпавши його своїми довгими кігтями, а потім вчепившись своїми зубами йому в шию. Вовк нестямно заволав, а потім загинув. Решта вовків кинулися на нього в атаку, він став розмахувати своїми лапами, убивши при цьому ще кількох вовків. Решта п'ятеро вовків злякалися і кинулися в різні боки, сховавшись у гущавині лісу. Вовколак повільно наблизився до Реніфата, який, як і раніше, стояв у бойовій стійці, відступаючи від вовколака. Він не був упевнений, що той не загризе його слідом, а тому виставив меч, готуючись відбивати удари звіра.
- Заспокойся, мисливець, - прогарчав вовколак, - хотів би тебе вбити - давно б це вже зробив... Наодинці ти не становиш для мене вагомої загрози.
- Ти в цьому впевнений?! - скривився Реніфат, готуючись перейти в атаку.
- Я серйозно... - сказав вовколак - я не хочу, щоб ти гинув... Немає потреби в безглуздому кровопролитті...
- Хм... - замислився Реніфат, вагаючись, переходячи з одного боку в інший, потім він встав - звідки мені знати, що ти говориш правду?
- Нізвідки - сказав вовколак - і якщо ти мені не віриш... Удачі вибратися тобі з лісу живим і здоровим... Своїм друзям передавай від мене привіт, - перекинув вовколак наостанок, а потім став іти геть.
- Ні, стій! - зупинив його Реніфат - я просто досі не можу повірити в те, що мене врятував ти... - Реніфат перервав останні слова, немов намагаючись додати щось іще.
- Ну, продовжуй? - вичікувально встав вовколак - ти хотів сказати чудовисько... Правильно?
- Ну... - чесно відповів Реніфат - я думаю, ти й сам розумієш...
- Чудово розумію - з якимось сумом сказав вовколак - гаразд... Раз ти віриш моїм благим намірам, йди за мною... Продовжимо нашу цікаву розмову в моїй хатині.
- Гаразд, пішли... - не одразу зважившись, сказав Реніфат - а потім пішов прямо за вовколаком. Приблизно за десять хвилин, вони почали підходити до хатини вовколака.
- Не зрозумій мене неправильно, вовколак, - сказав Реніфат, - але чи не необачно з твого боку приводити мене у своє лігво? Адже я можу доповісти про його знаходження своїм колегам по цеху.
- Ти щойно додав мені ще одну причину тебе вбити - вовколак різко розвернувся, а потім пронизливо втупився на мисливця. Реніфат сторопів, і позадкував.
- Та жартую я, дурень, - усміхнувся вовколак, - знаю я прекрасно, що ти можеш видати мене... Та якщо я тебе врятував, значить, не боюся цього.
- Фух... - з полегшенням зітхнув Реніфат - ти мене налякав... Думав, зжереш мене прямо тут.
- А, було б що з'їсти - захохотів вовколак - ходімо, ми вже майже прийшли. Мисливець і вовколак наблизилися до хатини, та була в самій гущавині лісу, в оточенні багатовікових дубів, і ховалася в їхній тіні. Було чути шелест листя, і гул легкого вітру. Також здалеку чулися звуки лісових сов. Мисливець і вовколак увійшли всередину хатини, та всередині була доволі просторою і затишною. У такій і циклоп міг запросто ужитися, не те що вовколак. По центру розташовувався камін, опалювальний дровами, навколо все було прикрашене різними запашними свічками, немов створюючи атмосферу перебування у себе вдома. Неподалік від каміна розташовувався округлий стіл, поруч із яким було кілька великих стільців, щоб вовколак міг запросто на них сісти. Вовколак підійшов до столу, а потім присів за стілець. Реніфат неохоче, але все ж наслідував його приклад, встромивши свій меч нарешті в піхви.
- Ласкаво просимо в мою обитель! - урочисто сказав вовколак.
- Затишно тут у тебе... - сказав Реніфат - тут і людина не посоромилася б жити, не те що вовкодавець... Не в докір тобі.
- А! - метнув лапою вовколак - я не ображаюся... Шкода, що в мене тут нема самогону... За минулих часів, я часто його ганяв... З ним справа б пішла набагато швидше...
- І так зійде - відповів Реніфат - дозволь я поставлю тобі запитання... Хто ти, і як тебе звати?
- Я сам вважаю за краще звати себе - "lupus nobilis" - що в перекладі з давньо-гріссейської мови означає - шляхетний вовк... Не надто скромно з мого боку, зізнаюся... Але це прізвисько хоча б свідчить про те, ким я був... Воно, і мій дорогий капелюх, нагадують мені про моє колишнє життя... Маю намір припустити, що ти хотів би дізнатися, як мене звати насправді?

- Так... Якщо вже на те пішло.

- Ломіан... Мене звали Ломіаном... Не хочу так одразу вступати з тобою в дружню бесіду, все ж таки я ще не забув, як близько години тому ти і твої друзі мали намір мене вбити... Але, так виходить, що я не спілкувався з людьми довгі роки... За цей час я наповнився порожнечею, і настав час її якось заполонити... До свого вовчого життя я був дворянином, при дворі короля Мілтасса - і вельми порядним. Я ніколи не вирізнявся особливою жорстокістю чи гордовитістю до інших. Для мене не було різниці між королем чи жебраком - і нехай навіть останній пахне сечовиною, а з його рота тхне горілкою - я дотримувався принципу "Головне в людині - душа"... Були, звісно, моменти, коли мене заносило, але ніхто з нас не ідеальний... А тепер слухай далі... У мене було багато друзів, але ось тільки з однією людиною я не зміг ужитися за жодних умов - графом Пільмінтайном - наймерзеннішою людиною, яку бачив цей Світ. Він брав хабарі, вів розгульний спосіб життя, обмовляв інших. Як думаєш, що спільного в мене могло бути з таким виродком?