Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

зачовгана дерев’яна підлога, хиткі столи, затертий шинквас та байдужий напівсонний кельнер, що з кислою фізіономією зустрічав відвідувачів. Цей неборак пробуджував одночасно два протилежні бажання: пожаліти його й добряче вліпити по шиї, аби пожвавити. Комісар та його підлеглий замовили пиво й м’ясні кнедлі. І щойно перед ними з’явилися два кухлі пінистого «Lwowskiego», Вістович притримав офіціанта за рукав.

— Чи пан господар сьогодні тут? — запитав він у нього.

— Може, й тут, — сіро-бліде обличчя кельнера анітрохи не ожило.

— Як це ти не знаєш?

— А так. Я йому не секретар.

Вістович, здавалося, потроху схилявся до другого бажання — відважити кельнеру добрячого потиличника. Втім, секунду помовчавши, він продовжив:

— Ти, мабуть, нечасто дістаєш тут чайові?

— Вряди-годи, — буркнув той.

Комісар дістав і поклав на стіл півкрони.

— Сьогодні маєш.

— Красно дякую.

— То як? Є господар чи нема?

— Зараз покличу.

Кельнер вже хотів іти, але Вістович і далі його тримав. Той здивовано глянув на комісара.

— Тільки спробуй плюнути в тарілку з кнедлями, — пригрозив йому поліціянт.

— Бійтеся Бога. Тут пристойне місце, — відповів офіціант і висмикнув руку.

Самковський спостерігав за ними, відкривши рота від здивування.

— Звідки ви це знали? — запитав він у шефа, коли кельнер зник за внутрішніми дверима.

— Що цей скурвий син захоче плюнути в тарілку? Вони всі так роблять.

— Ні, що господар кнайпи тут.

— Бо столи протерті, — пояснив Вістович, — зазвичай їх протирають рукавами самі відвідувачі. А сьогодні цього матолка змусили попрацювати.

Самковський мимоволі роззирнувся. Крім них у кнайпі сиділо всього двоє чоловіків. Вільні ж столи і справді були чисті.

— А нащо вам господар? — знову запитав ад’юнкт.

Вістович із приємністю ликнув пива і відкинувся на спинку стільця. Настрій комісара помітно поліпшився.

— Бачте, Самковський, «Старий порох» — не просто кнайпа. Це місце, де продають, купляють і винаймають помешкання. Нелегально, звісна річ...

Навіть через окуляри було помітно, як очі ад’юнкта заблищали. Він кивнув на знак того, що зрозумів задум шефа, й собі приклався до кухля. За якусь мить до них підійшов лисуватий чоловік у фартуху.

— А-а-а, пане Вістовичу, — привітався він.

Його соковиті губи під пишними вусами зображали приязний усміх. Рожеві щоки блищали, мов натерті горнята, а маленькі поросячі очі звузилися до вузьких щілин. Комісар підвівся, й вони потиснули руки.

— Це ваш колега? — запитав він, глянувши на Самковського.

— Ні, це мій родич, — не моргнувши оком, збрехав комісар.

— О, маю приємність, — мовив господар і також простягнув йому руку.

Самковський, трохи заскочений таким представленням, мовчки її стиснув. Називати імена тут, схоже, було не заведено, що трохи полегшило йому цю несподівану роль. Господар всівся за їхній стіл.

— Мій небіж має нерухомість у Варшаві, — сказав комісар, стишивши голос.

Після цього знову підніс кухля до писка, мовби даючи можливість господарю осмислити почуте.

Той багатозначно гмикнув і задумливо пошкрябав рукою пухке підборіддя.

— Ґратулюю, — жартівливо кинув він Самковському, — Варшава — гарне місто. Тільки москалі його засрали.

— Ну, з вікон мого помешкання москалів не видно, — вирішив підіграти Самковський, — але добре видно Віслу.

— Москалі й річку засрали... — не вгавав господар.

— Словом, — перебив його комісар, — мій дорогий небіж хотів би обміняти житло у Варшаві на житло у Львові. Один до одного, без доплат і відшкодувань. Чи знає пан когось, хто б на таке пристав?

— Думаю, охочі знайдуться, — запевнив господар.

— Проте є умова.

Чоловік, все ще усміхаючись, театрально розвів руками. Мовляв: «Ясна річ. Не могло все бути так просто».

— І яка ж? — запитав він.

— Моєму небожу потрібне помешкання в добрій дільниці. Скажімо... на вулиці святого Антонія.

— Дідько! — господар спересердя вдарив п’ястухом по стільниці, аж одинокі відвідувачі, що майже куняли над випивкою, посхоплювалися зі своїх місць.

— Ну-ну, без нервів, — заспокоїв його Вістович, який і сам не чекав такої реакції.

— Всі мов подуріли, Їй-Богу, — додав він вже спокійніше, — чомусь кожен, хто шукає житло, прагне поселитися саме на цій вулиці...

Поліціянти мовчки перезирнулися.

— То що, є на цій вулиці вільні помешкання? — запитав комісар.

— Дідька лисого! Два тижні тому я здав там одну-єдину квартиру, в якій перед тим помер господар.

— Кому здали?

— Цілком пристойному панові.

— А докладніше?

Чоловік раптом усміхнувся ще ширше і якусь мить помовчав.

— Послухайте, комісаре, — продовжив він згодом, — наша бесіда вже добряче нагадує допит. Якщо так продовжиться, то я подумаю, що ви мене надурили. Навпроти вас зовсім не ваш родич, житло йому насправді не потрібне, і ви обоє маєте мене за вар’ята... То ж вирішуйте, пане Вістовичу, ви тут приватна особа чи функціонарій.

— А якщо функціонарій?

— Тоді я скажу, що навіть не знаю, де ця чортова вулиця святого Антонія...

Офіціант приніс кнедлі й недбало поставив їх перед поліцейськими. Дочекавшись, коли він почвалає геть, Вістович промовив:

— Гаразд, забудемо.

— Шкода, що нічим не допоміг, — підсумував господар.

«Та чому ж? Ти якраз мені дуже став у пригоді» — подумав комісар.

— Не біда, — сказав він уголос, — ми з небожем не поспішаємо.

— Якщо панство бажає, я запропоную щось інше: можна замешкати в Зимній Воді або на Погулянці. Там також затишно... Є ще ціла вілла біля Пелчинського ставу.

— Подумаємо. Справа поважна, а такі слід залагоджувати без поспіху.

Вістович дістав кнедля з тарілки і відкусив від нього рівно половину.

— Правда ваша, комісаре, — господар підвівся й окинув гостей приязним поглядом. — Мушу відкланятися, маю багато роботи. Най смакує...

— Слизький тип, — поділився враженням Самковський, коли той зник із виду.

— Який вже є, — байдуже відповів йому шеф. — Головне — вибовкав усе, що нам треба. Їжте хутко... Маємо дещо до роботи.

За чверть години чоловіки розрахувалися за їжу й питво і вийшли з кнайпи. Запаливши цигарки, поліціянти кілька хвилин мовчки курили, а тоді Вістович повідомив, що треба повертатися на Академічну.

Самковський був розчарований. Ад’юнкт мав переконання, що комісару захочеться бодай із вулиці глянути на будинок Цільманів. Знаючи шефа, той сподівався, що Вістович, як завжди, помітить щось незвичайне. Щось, що могло б посприяти цьому дивному й марудному розслідуванню. Зрештою, Самковський виснував,