Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— З поліції? — перепитала жінка. — Я вже гадала, що поліція дала нам спокій...

— Дорога пані, поліція дасть вам спокій, щойно самій поліції спокій дасть ваш чоловік! — сварливо відповів ад’юнкт.

— Ах, мій чоловік...

Господиня важко зітхнула.

— Він удома? — запитав Самковський.

— Ні, його немає. Він щойно написав нову скаргу й поніс на Академічну.

— Чудово, — буркнув гість, — ми розминулися.

Пані Цільман зміряла його поглядом.

— Ви не в поліційному однострої, — сказала вона, — знаєте, ті в одностроях щоразу говорили з нами, ніби з волоцюгами.

— Я з кримінальної поліції. Можу носити звичний одяг, — пояснив Самковський, збираючись вже йти геть.

— Чекайте, — стримала його пані Цільман, — здається, вам я можу довіряти... Зайдіть.

Жінка відступила вбік, пропускаючи поліціянта всередину помешкання.

— Даруйте, не чекала сьогодні гостей, — додала вона, поправляючи зачіску, — проходьте до вітальні, я повернуся за хвилину.

«Та я й не гість, чорт забирай...» — подумав Самковський, заходячи в невеликі, проте затишні покої, наповнені запахом розмарину і якихось ліків. У кутку стояло зґрабне чорне фортеп’яно, до якого тулилася невеличка банкетка[17]. Поруч з вікном містилася чимала книжкова шафа, далі софа і маленький столик перед нею. На столику — ваза з осінніми яблуками. Ад’юнкт вмостився на софі й став чекати господиню. Пані Цільман зайшла до вітальні, несучи в руках тацю з чаєм і якимось печивом.

— О, не слід було... — знічено промовив Самковський, знову схоплюючись на ноги.

— Ну, що ви. Ви ж гість, — заперечила жінка, — до того ж не такий, як ті в одностроях... Сідайте, сідайте. Це добрий м’ятний чай. Любите такий?.. Він заспокоює.

Поліціянт підкорився, до того ж пригадав, що не обідав, а печиво виглядало надзвичайно апетитно.

— Щодо мого чоловіка... — зробивши ковток зі своєї чашки, промовила господиня, — Господь дав йому бездоганний слух, який не погіршав навіть у такому поважному віці. Саме тому, якби чоботар і справді працював би вночі, то це, безумовно, доводило б його до сказу...

Самковський, що якраз напхав рота печивом, заходився щосили жувати. Печиво з диявольським хрускотом ламалося під його зубами, через що голос співрозмовниці долинав до нього, наче крізь артилерійську канонаду.

— Мені важко про це говорити, — промовила жінка, дивлячись кудись у кімнатний простір своїми невеличкими оченятами, оточеними рядками зморщок, — але ніякого сусіда там немає. Він помер місяць тому. Боюся, моєму чоловікові ті звуки просто вчуваються.

Самковський врешті дожував і зміг відповісти:

— Чому ж ви не сказали цього постерунковим?

— Тим в одностроях? — з жахом перепитала господиня. — Побійтеся Бога, юначе! Вони б одразу спровадили його в «дурку».

— Але ж я також з поліції і можу зробити те саме! — вимовив ад’юнкт.

— Мені здається, ви цього не зробите, — тихо відповіла пані Цільман, — як на мене, вам можна довіряти. Я вже казала це, щойно ви зайшли.

Самковському стало її шкода. Без сумніву, ця стара жінка понад усе зараз боїться залишитися зовсім самотньою. Невідомо, чи буде кому її провідати, якщо Цільмана справді замкнуть у божевільні.

— Гаразд, — видихнув поліцейський, зводячись на ноги, — подумаю, що можна зробити...

Він вийшов з її помешкання, але навіть на сходах чув, як та не перестає йому дякувати вслід.

— І що ви придумали, Самковський? — криво всміхаючись, запитав комісар.

— Поки що ні чорта, — чесно відповів підлеглий.

— Воно й не дивно. Що можна придумати, сидячи тут?

— Я намагався відшукати які-небудь відомості про покійного сусіда Цільманів, — виправдовувався ад’юнкт.

— Нащо це вам?

— Можливо, тут є якийсь взаємозв’язок, — у голосі Самковського почулися нотки роздратування.

— А чому б вам не припустити, що привид шевця повертається щоночі до свого помешкання й далі стукотить молотком? — запитав Вістович.

Підлеглий звів на нього отетерілий погляд, і комісар, не втримавшись, від душі зареготав.

— Дякую, шефе, — ад’юнкт ображено відвернувся до вікна.

Це розвеселило Вістовича ще більше.

— Бо який іще може бути взаємозв’язок між покійником і живим? Принаймні в цій ситуації?

Самковський обережно сьорбнув гарячої кави і мовчки повернувся до роботи. Деякий час панувала тиша. Раптом комісар швидко підхопився зі свого крісла.

— Гаразд, збирайтеся, — кинув він підлеглому.

— Куди? — не зрозумів той.

— Прогуляємося поблизу вулиці святого Антонія.

— Хочете подивитися на будинок Цільманів?

— Найперше хочу перехилити пива в кнайпі біля Порохової вежі. Може, воно врятує від цієї осінньої млості, бо кава вже до дупи... А далі — як складеться.

Вістович накинув плаща просто на жилет і вийшов за двері. Самковський поквапився слідом. Спустившись сходами вниз, чоловіки опинилися на вулиці, де рушили в бік пам’ятника Фредрові. Біля «Шкоцької кав’ярні» повернули ліворуч, опинившись відтак на Баторія. Ще жодного разу Вістовичу не вдалося спокійно пройти вздовж цієї вулиці чи бодай перетнути її. Погляд його мимоволі затримувався на сіро-зелених облущених стінах «криміналу»[18]. Воно й не дивно, адже тут надовго залишалися ті, кого йому вдалося викрити. Хто програв йому в давній відчайдушній грі під назвою «мисливець-жертва». Звісно, йшлося тільки про велику здобич: маніяків, убивць чи крупних шахраїв. З Баторія, здебільшого, починалася їхня остання дорога: на каторгу або шибеницю.

Самковський добре знав про цю звичку шефа й часом, коли вони, як зараз, проходили тут разом, сповільнював крок, аби не випереджати Вістовича, коли той прикипав очима до «криміналу». Здавалося, в голові комісара знову й знову постають сцени переслідування, затримання й суду над цими злочинцями. Чи, можливо, він пригадував миті своєї професійної слави. Проте на цій вулиці Вістович щоразу повторював ті самі слова:

— Паскудне місце.

Ад’юнкт із цим погодився, й поліціянти пришвидшили крок. Минувши костел бернардинів, вони вийшли на Валову, а звідти до Порохової вежі було рукою подати... Могутнє кам’яне тіло цієї споруди добре проглядалося між напівголих дерев осіннього парку, що мав назву Гетьманські Вали. В Середньовіччі Порохова вежа складала частину потужних львівських фортифікацій, які понад сто років тому зруйнували через габсбурзькі будівничі реформи. Вежа дивом уціліла. Можливо, тому, що її просторе внутрішнє приміщення добре підходило для міських складів, де замість зброї й пороху тепер зберігали будівельний і дорожній реманент.

З північного боку до її стіни тулилася кнайпа «Старий порох». Всередині все було доволі звично: