Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Що сталося, Самковський? — запитав комісар. — Ви наче на похорон зібралися.

Ад’юнкт відвів погляд убік, мовби оглядаючи містян на площі, які, неквапно прогулюючись обідньої пори, насолоджувалися несподіваним осіннім теплом, що так дратувало Вістовича. Перед каплицею Боїмів повсідалося з півдесятка художників, що, притуливши спини до чорної нагрітої стіни, старанно працювали над своїми роботами. Хтось писав перспективу катедрального дворика, хтось зображав обідні кав’ярні, інші — вид на вулицю Галицьку. Мальовничих куточків тут не бракувало.

Поміж містян походжали продавці льодів і лимонаду, в яких цьогоріч виявився несподівано довгий сезон. Ад’юнкт зловив себе на думці, що залюбки перехилив би в нутро чогось холодного або з’їв би й порцію льодів з ваніллю, цинамоном або овоцовим сиропом.

— Самковський, курва! — нагадав про себе комісар. — Я з вами розмовляю. Куди ви баньки лупите?

Ад’юнкт стрепенувся, сам не розуміючи, як міг так захопитися.

— Даруйте, комісаре, — пробелькотів той і облизав губи. — Я думав, ми підемо до будинку Цільманів.

— Підемо, Самковський. Але пізніше... Чого нам вештатися там зараз?

Вістович хотів додати ще щось, але врешті тільки махнув рукою.

— Йдемо нарешті в Дирекцію. В кабінеті поговоримо.

Чоловіки подалися на Марійську площу, а звідти, минувши готель «Жорж», вийшли на Академічну.

Біля масивних дверей Поліцейського управління вони стикнулися чоло в чоло з паном Цільманом, який, схоже, щойно заніс чергову скаргу.

— Аааааа! Пане Самковський! — радісно вигукнув той, хапаючи ад’юнкта за лікоть. — Радий вас бачити, радий!.. Все от чекаю, що ви дасте раду моїй справі, але бачу, що вона геть не посувається...

— Пане Цільмане... — спробував перебити його Самковський, але той не зважав:

— Щоночі, розумієте, щоночі... Це не є можливо! Масакра, пане Самковський!..

Далі він схопив ад’юнкта за поли плаща, і сиве волосся пана Цільмана, яке досі акуратно спадало йому на плечі, геть розтріпалося, мов у кельтського шамана. Гострий ніс прохача наблизився так близько до поліцейського, що, здавалось, от-от увіткнеться в нього, ніби лелечий дзьоб. Чорні запалі очі під кущистими грізними бровами горіли вогнем і тільки дивом не метали блискавок...

Врешті довелося втрутитися Вістовичу, який спостерігав за ними, щосили стримуючись, аби не реготнути від душі.

— Дорогий пане Цільмане! — урочисто промовив комісар, і від несподіванки нападник врешті відпустив свою жертву. Скориставшись нагодою, Самковський відійшов від нього на пристойну відстань.

— Хочу запевнити, що справу вашу буде залагоджено не пізніше, як до завтра, — продовжив він, — а якщо цього не станеться, то при своєму колезі обіцяю віддатися вам на розтерзання...

— Ви знущаєтесь! — обурено вигукнув Цільман.

— Аж ніяк, — спокійно заперечив комісар. — Я тільки проситиму вас про одну невелику послугу.

І, наблизившись до нього, Вістович вже тихіше промовив:

— Мій колега розповідав, що ваша дружина, пані Цільман готує пресмачний чай. Чи не запросили б ви нас сьогодні до себе?

— Гаразд... Чому б ні, — здивовано проговорив прохач, дивлячись то на комісара, то на ад’юнкта. — О котрій ви прийдете?

— Скажімо, о восьмій. Вас влаштує?

— Так, цілком...

— Тоді до вечора, пане Цільмане.

— До вечора, пане...

— Вістович.

— ...пане Вістовичу.

Самковський глянув на шефа з не меншим подивом, аніж перед тим дивився сивоголовий нападник.

— Ви сказали «до завтра»? — перепитав ад’юнкт, щойно Цільман зник за рогом вулиці Фредра.

— Саме так. Але за умови, що ви мені допоможете...

Вістович відчинив двері Дирекції і, швидко піднявшись по сходах, рушив до свого кабінету. Самковський не відставав.

— Телеграма панові комісару! — гукнув їм услід черговий.

— Потім, — на ходу відмахнувся той.

У кабінеті кожен із них сів на своє місце, мимоволі втупивши погляд у немиту чашку з-під кави. Кілька хвилин чоловіки мовчали, дослухаючись, як десь під стелею ліниво гуділа муха, розбуджена, вочевидь, теплим осіннім сонцем.

Самковський озвався першим. Точніше, не озвався, а кашлянув, удаючи, що прочищає горло. Хоча йому страх як хотілося продовжити розмову Цікавість і обіцянка шефа закінчити до завтра цю паскудну справу стариганя з вулиці святого Антонія роз’їдали його зсередини.

— Чому ви сказали, що я ваш небіж? — не витримавши, запитав він напівжартівливим тоном.

— А що? Гадаєте, я був би поганим дядьком? — так само віджартувався комісар.

Самковський урвав його роздуми, але на гумор Вістовича це не вплинуло. Йому все ще хотілося розсміятися, пригадуючи, як Цільман унизу терзав його підлеглого.

Ад’юнкт несподівано стрепенувся. Навіть припущення, що шеф міг би бути йому родичем, здавалося, чудернацьким або навіть химерним. Як, зрештою, й те, що в комісара взагалі можуть бути родичі. Простіше було уявити якого-небудь міфічного голема в оточенні близьких, ніж Вістовича.

— І все ж, — не вгавав Самковський, — навіщо була ця вистава?

— Хіба ви не зрозуміли, як Леон, господар «Старого пороха», ставиться до поліції? — посерйознішав комісар. — Я знаю його давно, кілька разів навіть виручав зі скрутного становища. Він радо зробить послугу особисто мені, але не Дирекції... Ось тому й довелося вигадати всю цю бздуру про варшавське помешкання. Сподіваюся, ви не надто постраждали від мого «театру».

— Ні, що ви... — трохи знітився Самковський і також змінив тон: — Я лише боявся утнути якусь дурницю, бовкнути не до ладу й підвести вас, — винувато пояснив ад’юнкт.

— Все гаразд, ви добре зіграли свою роль, — похвалив комісар, — а як щодо висновків? Спадає щось на гадку?

— Гм... Ви запитували в того корчмаря, чи є вільні помешкання на святого Антонія. Виявилось, що немає. Отже, квартира по сусідству з Цільманами не пустує або її не здають.

— Гадаю, після смерті власника її все-таки винайняли, — сказав Вістович. — Пригадуєте, Леон в розпачі заявив, що останнє житло на цій вулиці здав близько двох тижнів тому. Схоже, йдеться саме про це помешкання.

— Якраз два тижні тому старигань Цільман почав жалітися на сусіда! — радісно вигукнув Самковський. — Отже, там справді живе хтось, кому не спиться вночі...

— Точніше хтось, хто дивним чином стукотить, — промовив комісар, — інакше кажучи, порушує нічну тишу періодичними не надто сильними ударами чимось твердим по такій самій твердій площині.

— Що ви маєте