Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Дуло пістолета перемістилось з сонячного сплетіння Елени на її лоба.

- І ворушись, сеньйоро головний-прокурор-Мадриду. Вже час.

Один з конвоїрів тримав Елену на прицілі, а інший виводив Сандру з бусу. Сеньйора Марчена заледве трималась на ногах.

- Що ви з нею зробили?

- Трішки транквілізатору не завадить. Не будеш слухатись – теж отримаєш.

Так беззбройна та в шоковому стані Елена пішла під пильним та погрозливим супроводом, поруч з Сандрою Марчена, до головному входу до відділку.

- Елено!

Федеріко побачив цю процесію та заледве встиг напрвити пістолет у злочинці, коли вже пролунав постріл.

- Федеріко…

Елена змогла лише тихо, майже про себе промовити його ім’я. Вона знала, що стріляли в нього, а з тієї відстані, що була між ними, не влучити було нереально.

Вчотирьох вони війшли в середину. Але в Елени задзвонив телефон. Напевно це була Патрисія.

- Діставай і дай сюди.

Елена спокійно віддала свій телефон сперечатись не було сенсу. Її або вб’ють…або вб’ють.

- Куди ми тепер?

- З тобою хочуть поговорити. І з нею теж.

- Хто? На кого ви працюєте?

- Терпіння, прокурор. Все зараз сама побачиш.

Вони йшли далі по коридору. Було ажзанадто тихо. Це здавалось моторошним і неправильним. У відділку завжди було шумно та метушливо.

- Ось ми і прийшли.

Конференц-зал, який завжди використовувався для нарад, зараз був пустим і темним. Стільці були зсунуті в один бік. А виликий стіл тепер стояв повсністю під вікнами. Він слугував підставкою для тендітної дівчини, щоб визирати у вікно. Отже, їм не потрібні були камери, щоб побачити, як хтось наближаться. І взагалі, з огляду на те, що в будівлі було темно, вони десь вимкнули електрику. Але ж Патрисія мала доступ до камер. Це було дивно.

- Вся сім’я знову разом. Олівіє, дочко, піди привітайся зі своєю бабусею та тіткою.

Елена побачила жахливу картину: Олівія-старша тримала в руках гвинтівку, її одяг був забруднений кров’ю, очевидно, що не її; Альдо напів сидів на кріслі, прв’язаний до нього, з кляпом у роті, його ліве повіко було удвічі більше ніж зазвичай та червоним. Він з жахом дивився на Елену. Хоча б він був при тямі.

- Ти думає, ви вийдете звідси без проблем? Ви вбили декількох співробітників правоохоронних органів та взяли в заручники коронера та прокурора, неговорячи про те, що ви вбили слідчого… Так що, Олівіє, як тобі? Невже ви плануєте втекти?

- Я це навіть слухати не хочу. Ми всі одна сім’я. Ти, Елено, скажеш всім, що ми не вині – і тобі повірять. Невже ти кинеш свою родину? Ти ж не наш батько.

Олівія мерзенно засміялась. Все було просто жахливо. Елена не знала, що робити. Її тримали під прицілом. Один різкий рух і все – вона мертва.

- Що тобі треба, Олівіє? Наврядчи тебе так цікавлять родинні зв’язки.

- Ні, Елено. Просто це все моє.

- Що?

- Твоє життя – моє життя. Твій вплив – мій вплив. Твої статки – мої статки. Якщо я зростала б в такій сім’ї, як ти виросла, то це все було б моїм. А так, що я зараз маю: навіжену мати, всі гроші конфісковано, навіть живу-не живу пів вигаданим ім’ям. Мене не існує!

- Думаєш, моя смерть тобі це все поверне? Альдо тут до чого? Відпусти його!

- Ні! Ти й його ще до рук своїх прибрала! Бачте, не могла зрозуміти наша пані прокурор, хто їй більше потрібен: слідчий чи коронер? Скажи «дякую», що ми полегшили тобі вибір.

Елена не встигла обуритись, коли почула якийсь шум. Через вікно в зал залетіла димова шашка, а після цього декілька чоловіків зі зброєю в руках. Почалась стрілянина. Впавши на підлогу та закривши руками голову Елена легенько посміхнулась і подумки подякувала Федеріко, що він встиг викликати спецпризначенців.