Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

це уривок із Равеля, не менш прекрасний, за чутками, як Палестрина, хоча й важкий для розуміння. Знервовано пересідаючи на інше місце, він перекинув у напівмороці шафку, чимало душ разом обернулося, і це таке просте озирання урвало ненадовго тортури побожного прослуховування «Крейцерової сонати». А дукиня Германська і я, причинці цього мікророзгардіяшу, заквапилися до другого покою. «Ну хіба можуть подібні дрібниці цікавити таку заслужену людину, як ви? Я оце бачила, як ви гомоніли з Жільбертою де Сен-Лу. Вас це принижує. Для мене ця жінка ніщо, це навіть не жінка, це, а я набачилася всякого, щось найфальшивіше і найміщанськіше під сонцем.— (Навіть боронячи Інтелектуалізм, дукиня домішувала до цього свої аристократичні забобони.) — Та й те сказати — навіщо вам відвідувати такі доми, як оцей? Сьогодні ще зрозуміло, тут виступала Рахиль, це могло вас зацікавити. Але хоч як би гарно вона сьогодні декламувала, перед такою публікою ніхто не викладається. Ось хай я влаштую вам обом сніданок. Тоді ви побачите, хто така Рахиль. Та вона за пояс усіх заткне. А після сніданку вона прочитає вам Верлена. Отоді я послухаю, що ви скажете. Але припхатися на таке збіговисько — ні, це не вкладається мені в голову. Хіба задля якихось нотаток...» — додала вона з певним ваганням та осторогою, щоб не загнатися на слизьке, бо гаразд не знала, до чого зводився не дуже приступний їй рід діяльности, на який вона натякала.

Найбільше вона хвалилася всіма своїми «полудниками», де щодня бували Ікс та Ігрек. Бо вона врешті-решт дійшла аж такої концепції «господинь салонів», колись нею погорджу-ваних (хоча сьогодні вона це заперечувала): великою їхньою перевагою, знаком обраности, на її суд, було гостити у себе «всю мужву». А якщо я їй казав, що та чи та вельможна «господиня салону» обмовляла пані де Голанд ще за життя, дукиня голосно сміялася з моєї наївности: «Ще б пак: вона збирала у себе всю мужву, а тамті хотіли декого з-поміж неї переманити».

«Чи не здається вам, — запитав я дукиню, — що для пані де Сен-Лу прикро слухати виступи колишньої коханки свого чоловіка на кшталт сьогоднішнього?» Я помітив, як на обличчі дукині Ґермантської прорізується навскісна борозна, єднаючи ланцюгом розмірковувань щойно почуті слова зі своїми не надто приємними думками. Розмірковувань, щоправда, невисловлених, але тепер, хоч би скільки ми виголосили поважних слів, жодне з них ніколи не дістане ні усної, ні письмової відповіді. Тільки дурні допоминаються по десять разів відповіді на свого зопалу написаного листа, листа недоречного; бо на такі листи завше відповідають діями, і адресатка, яку ви вважаєте, раз вона не відписала, за людину недбалу, при зустрічі величає вас паном, замість озвати на ім’я. Мій натяк на роман Робера з Рахиллю не мав у собі нічого надто поважного, тож міг уразити хіба другу дукиню Ґермантську, нагадавши їй, що я був приятелем, а може, й повірником Сен-Лу, обізнаним із тим, як Рахиль колись за-тюкано на вечорі в дукині. Але вона не затрималася на своїх думах, грізна борозенка пропала, і дукиня Ґермантська відповіла на моє запитання про пані де Сен-Лу: «Ось вам моя думка: Жільберті це тим байдужіше, що вона ніколи не кохала чоловіка. Це вилупок. їй подобалося нове становище, ім’я, кузинство зі мною, їй хотілося вилізти з болота, а потім вона думала лише про те, як би туди вернутись. Знаєте, мені це так боліло через бідаху Робера, бо хоч орлом він і не був, але згодом зрозумів що й до чого, та й не тільки це розкумекав. Мені не слід так казати, як-не-як вона моя небога, та й конкретних доказів, що вона його дурила, бракує, але нема диму без вогню. Еге ж. Можете мені не вірити, але Робер хотів був уже стрілятися з одним мезеґлізьким офіцером. А чого Робер пішов на фронт? — війна здалася йому визволенням від родинного бруду і, якщо хочете знати мою думку, його не вбили, він сам підставив голову під кулю. А їй хоч би що, вона навіть не здивувалася, вона дослівно підкреслювала свою байдужість — цинізм, якого світ не бачив, і стало мені страшенно кривдно, бо я дуже любила бідашного Робера. Вас це, мабуть, здивує, бо ніхто не знає мене справжню, але він і досі панує в моїх думках. Я не забуваю нікого. Він мені нічого не казав, але здогадувався, що я розкрила таємницю. Та хай навіть так, хай вона не кохала мужа ані крапельки, чи ж природно, що вона з такою флегмою крутиться по салону, де опинилася жінка, яку він стільки років безтямно кохав? Можна навіть сказати, кохав завжди, бо я певна, що їхній роман не уривався і в війну. Та вона мала б вирвати їй горло!» — заволала дукиня, забуваючи, що сама, запросивши колись Ра-хиль, провокувала цю сцену (як на неї, неминучу, якщо Жільберта кохала Робера), — вчинок, либонь, жорстокий. «От бачите, — виснувала дукиня, — свиня вона, та й годі». Цей вираз зірвався з уст дукині Ґермантської, мабуть, тому, бо деякі Ґерманти опускалися до дружби з комедіянтками, а ще тому, бо вона запозичила його з грубіянського, на її суд, XVIII віку, і нарешті, тому, бо, як вона вважала, їй було дозволено все. Цей вираз підкинула й ненависть, яку вона живила до Жільберти, бажання завдати удару, якщо не їй самій, то принаймні її образові. І водночас дукиня хотіла виправдати своє поводження щодо Жільберти, чи, радше, проти Жільберти, у світі, у родині, виходячи з Роберових інтересів і Роберово-го спадку.

Наші готові судження натрапляють на несподівані факти, для яких важко знайти якесь очевидне тлумачення: Жільберта, як-не-як вірний нащадок своєї матері (вона успадкувала від неї згідливість, яку я несвідомо взяв у рахубу, прохаючи її познайомити мене з юнками), зробила, трохи подумавши, практичний висновок із мого прохання, мабуть, не без гадки про вигоду для власної родини,— висновок сміливіший, ніж я взагалі міг сподіватися: «З вашого дозволу, я зараз піду по доньку, — мовила вона, — аби вам її рекомендувати. Вона внизу, теревенить із малим Мортемаром та іншими нудними мацьопиками. Я певна, вона вам стане за премилу приятельку».

Я спитав її, чи радів Сен-Лу, що в нього дочка. «О так, він страх нею пишався. Але, природно, його уподобання не дадуть мені збрехати, — додала простодушно Жільберта, — він усе ж волів би сина». Ця дівчина, чиє ім’я і багатство давало матері надію, що вона