Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

навіщо їй конкурент? Як, посміхнеться хтось, щоб це українська мова конкурувала з російською?! А я от у її конкурентоспроможність вірю. Бо з якого б то дива, скажіть, Олександер Солженіцин заговорив раптом про те, що українська мова ніколи не стане світовою. Ні, зі сміху будуть люди! Ось моя робота і є актом моєї віри у велике майбутнє нашого слова. І вона доводить, що конкуренції північний сусід боїться недаремно. Хоч я і свідомий того, що мій нешерето-ваний краянин, привчений пити не зі свого джерела, байдуже пройде повз цей бювет з артезіанських глибин, що ж, нехай тоді він вдо-вольняється не зовсім чистою водою.

Насамкінець висловлюю подяку всім причетним до цього видання: французьким радникам з питань культури Дезюсу, Анні Катрін Валліскі, Добантон, Олів’є Ґійому, видавцям Андрію Савчуку та Олегові Жупанському, редакторові Валентину Корнієнку (його внесок неоціненний), художникові Андрію Лівню. А ще мені хочеться присвятити його святій пам’яті моєї сестрички Світлани, яку забрали янголи на небо, коли ми були малими козопасами.

Примітки

Назва «Віднайдений час» з’явилась у задумах Пруста ще восени 1912 року. Як симетрія «Втраченому часові», першого тому «Перебоїв почуття», вона призначалася для другої половини чи останньої третини роману, підготовленого до друку в двох чи трьох томах. Зрештою цей титул дістався сьомій частині «У пошуках утраченого часу». Після присудження йому Ґонкурівської премії Пруст писав у листі до Роні-старшого: «Коли 1913 року з’явився «Сванн», на цей час були вже написані не лише «У затінку дівчат-квіток», «Ґермантська сторона» і «Віднайдений час», а навіть значна частина «Содома і Гоморри». Проте під час війни письменник (не торкаючись кінця книжки «Втрачений час») додав щось про війну, розвиваючи характер барона де Шар-люса. Це «щось про війну», обсягом десь зо сто сторінок, своїми фантастичними барвами посилило атмосферу содомського світу.

Більшість доповнень після 1911 року пов’язані з зображенням щільнішого зв’язку творця зі своїм твором та зміною, особливо після вибуху війни, числа і портрету гостей, запрошених на ранок до дукині Ґермантської.

Завершальна книжка всього роману сточує водно всі сюжетні лінії і доказує до кінця історії життя його героїв. Роман, зробивши виток по спіралі, знову вертається до свого початку — оповідач, у чиїй голові уже склалася вся романна філософія і всі маски монстрів, береться за перо. Автор викладає своє розуміння історичного та фізичного феномена часу, зробивши час головним героєм усього твору.

Письменникова служниця Селеста Альбаре розповідає, як одного ранку напровесні 1922 року Пруст заявив їй: «Цієї ночі я вивів слово «кінець» — і додав: «Тепер не страшно і померти». Помер письменник за кілька місяців. Якщо попередні романи «Полонянка» і «Аль-бертина зникає» видані посмертно, Марсель Пруст устиг перед смертю віддати на передрук, то «Віднайдений час» залишився у вигляді написаних від руки зшитків.

Уперше «Віднайдений час» з’явився друком 1927 року у видавництві «Нувель ревю Франсез». Видання як цього, так і згаданих попередніх творів, підготував Марселів брат Робер Пруст.

Блан, Шарль (1814—1882) — професор естетики.

Сен-Віктор ( 1825—1881) — театральний критик.

Бурті ( 1830—1890) — критик.

Ґотьє, Теофіль (1811—1872) — письменник.

Сансовіно, Андреа (бл.1467—1529) — флорентійський скульптор і архітектор.

Санта Марія делла Салюте — венеційський собор, розташований над Канале Ґранде.

Ґварді, Франческо (1712—1793) — маляр венеційської школи.

Сент-Обен, Ґабріель де (1724—1780) — графік і рисувальник.

«Акторка Фостина» — роман Едмона Ґонкура (1882).

Дюбаррі, Марія-Жанна (1743—1793) — остання коханка Людовіка XV.

Лоренс, Томас (1769—1830) — англійський маляр.

Ґотьєр (1740—1806) — карбувальник.

Німфенбурґ — баварська порцелярня.

Фантен-Латур, Анрі (1836—1904) — маляр-академік, «майстер квітів».

Тальма, Франсуа (1763—1826) — актор-трагік.

Мольтке, Гельмут Карл (1800—1891) очолював німецький Генштаб.

Рамбуто — запропонував створити громадські туалети.

Майоль, Арістід (1861—1944) — скульптор.

Феррарі, Франсуа — світський хроніст «Фігаро».

Бресан (1815—1886), Делоне, Луї (1826—1903) — соціетарій Комеді Франсез.

Меєр, Артур (1846—1924) — журналіст, видавець.

Шпіттелер, Карл (1845—1924) — швейцарський письменник.

Аполлоній Тіанський (І в. по Р.Х.) — маг, чудотворець і пророк.

Бек, Анрі (1837—1899) — драматург.

Декан, Олександер Ґабріель (1803—1860) — маляр і графік.

Пандемоніум — уявна столиця пекла.

Фреґолі, Леопольдо (1867—1936) — італійський мім.

Дуер’я — жінка похилого віку, вдова.

Муне-Сюллі, Жан (1841—1916)) — актор.

Лакістка — прибічниця так званої Озерної школи в англійській поезії.

Примітки

1

Тим більше (латин.).

2

Генеральний штаб.

3

Його світлість (нім.).

4

Чесна гра (англ.).

5

Прізвисько англійського вояка.

6

Шереговий (про жовніра).

7

Сусальне золото. (Прим, ред.)

8

І книжки мають свою долю — Теренціан Мавр (латин.).

9

Ти топчеш ногами лева та змія (латин.).

10

Завжди той самий (латин.).

11

Німеччина понад усе (нім.).

12

Моя недбалість (латин.).

13

Друку вати дозволяється (латин.).

14

У мирі, спокої (латин.).

15

Принци крови (англ.).

16

Сезон (англ.).

17

Щаслива провина (латин.). Про гріхопадіння Адама і Єви. Вираз належить блаженному Августину.

18

Натяк на першу книгу письменника «Утіхи і дні» (примітка видав-

19

Зяяння (лінгв.). (Прим, ред.)