Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

пошлюбить принца крови й увінчає справу, перебрану від Сванна та його дружини, пізніше повінчалася з маловідомим літератором, — бо не була вражена снобізмом, — і опустила свою родину нижче щабля, з якого почала п’ястися вгору. І втовкмачити молодому поколінню в голову, що родичі цього скромного подружжя мали колись чудове становище, було неймовірно важко. Імена Сванна та Одетти де Кресі якимось дивом оживали, щоб довести вам, що ви помилялися: у цій родині не було нічого аж надто незвичайного; вважалося, що мадемуазель де Сен-Лу знайшла собі кращу партію, ніж можна було б сподіватися, що шлюб її батька з Одеттою де Кресі (шлюб ніякий) був марною спробою вибитися нагору, тимчасом як, навпаки, принаймні з погляду кохання, його шлюб був навіяний такими самими теоріями, як і ті, що у XVIII сторіччі спонукали вельмож, учнів Руссо, чи попередників революціонерів жити на лоні природи і зрікатися привілеїв.

Мій подив та радість від цих слів швидко змінилися, коли пані де Сен-Лу поспішила до іншого салону, думкою про минулий Час — і думка ця теж, по-своєму, повернула мене до панни де Сен-Лу, хоч я ніколи її не бачив. А втім, подібно до більшости людей, чи не була вона, що та лісова «звіздун-ка», де, як і в житті, збігаються дороги, скеровані в різні боки? Незліченні були для мене шляхи, що схрещувалися в панні де Сен-Лу і променіли з неї. Насамперед у ній стикалися дві великі «сторони» моїх прогулянок та марень, — по лінії батька, Робера де Сен-Лу, Ґермантська сторона, і по лінії Жільберти, її матері, Мезеґлізька сторона, вона ж «Сванно-ва сторона». Одна через матір цієї дівчини і Єлисейські Поля провадила мене аж до Сванна і до моїх вечорів у Комбре, на Мезеґлізьку сторону; друга — через її батька до моїх пообідніх годин у Бальбеку, де я побачив його знову над сонячним морем. А вже між цими двома дорогами стелилися поперечні путівці. Бо до того реального Бальбека, де відбулося моє знайомство з Сен-Лу, я здебільшого поривався під упливом Сваннових розповідей про церкви, а надто про перську церкву, — а потім, через Робера де Сен-Лу, сестрин-ця дукині Ґермантської, я вертався, — тут знову з’являється Комбре, — на Ґермантську сторону. Але в багатьох іще точках моє життя вело мене до мадемуазель де Сен-Лу, починаючи з дами в рожевому, її бабусі, яку я побачив у мого діда у перших. Тут маємо нову поперечку, бо лакей діда у перших, який упустив мене того дня, а згодом, подарувавши мені світлину, дозволив упізнати даму в рожевому, був батьком юнака, коханця не тільки барона де Шарлюса, а й батька мадемуазель де Сен-Лу, чий зв’язок із ним зробив безталанницею її матір. І чи ж не дід панни де Сен-Лу, Сванн, перший розповів мені про Вентейлеву музику, як Жільберта перша розповіла мені про Альбертину? Але, розповідаючи про Вентейлеву музику Альбертині, я відкрив, ким була її близька приятелька, і почав з Альбертиною життя, яке призвело її до смерти, а мені завдало стільки мук. І не хто, як батько мадемуазель де Сен-Лу їздив до Альбертини, щоб умовити її повернутися. І так само усе світське моє життя, чи то в Парижі, у салоні Сваннів чи Ґермантів, чи то в місці діаметрально протилежному — в салоні Вердюренів, укладалося в симетричні лінії, — тут обидві сторони Комбре, там Єлисейські Поля та гарна тераса Лараспельєр. А втім, чи знали ми когось такого, хто при розповіді про нашу дружбу з ним не змусив би нас розміщувати його по черзі в найрозмаїтіших місцях нашого життя? Життя Робера де Сен-Лу в моєму змалюванні розгорталося б серед найрізноманітніших декорацій і мало б точки дотику з усім моїм життям, навіть у ті хвилини пам’ятного для мене дня, коли Робер був мені най-чужіший; те саме можна було сказати про мою бабусю та Альбертину. А втім, хоча Вердюрени перебували на протилежному краю, вони пов’язувалися з Одеттою в її минувшині, а з Робером де Сен-Лу — через Чарлі; а яку неоціненну ро-лю відіграла у них Вентейлева музика! Нарешті, Сванн кохав сестру Леґрандена, знайомого з бароном де Шарлюсом, сестру, чию вихованку пошлюбив молодий Камбремер. Звичайно, тут ідеться тільки про наші серця, — мав рацію поет, кажучи про «таємниче піткання», що його розриває життя. Та ще більша правда в тім, що воно снує його повсякчас, єднаючи людей і події, що воно перехрещує ці нитки, сплітає їх подійно, зміцнюючи основу, аби між найменшою точкою нашого минулого і всіма іншими точками багата мережа спогадів давала нам змогу вибирати на свою вподобу ті чи ті заплітки.

Можна сказати, що всі до одної речі, — якщо я намагався, замість користуватися ними несвідомо, пригадувати, чим вони були, — які служили нам у даний момент, були колись живими, і кожна з них жила для нас особистим життям, перетвореним опісля для нашого вжитку на звичайну сировину. Моє знайомство з панною де Сен-Лу відбудеться зараз у пані Вердюрен. З яким ревним захватом я знову згадував усі свої поїздки з Альбертиною, яку мала заступити, я хотів просити її про це, мадемуазель де Сен-Лу, згадував виправи приміським потягом у напрямку Довіля, до пані Вердюрен, тієї самої пані Вердюрен, яка зав’язала і розірвала, перш ніж я покохав Альбертину, любов діда і баби панни де Сен-Лу! Всюди нас оточували картини того Ельстіра, який відрекомендував мене Альбертині. І щоб міцніше зцементувати все моє минуле, пані Вердюрен, як і Жільберта, пошлюбила Ґерманта.

Ми не потрапили б розповісти про наші взаємини з особою, навіть малознайомою, не перебираючи одне по одному най-розмаїтіших місць нашого життя. Отож-бо кожна одиниця, — а до таких одиниць я залічував і себе, — визначалася б для мене тривалістю обертання, доконаного нею не лише круг себе, а й довкола інших, а надто позиціями, які вона послідовно займала щодо мене. Звичайно, всі ці різні площини, — за якими Час, одколи я знову спіймав його на цьому святі, укладав моє життя, навіюючи мені думку, що у книжці, яка має розповісти про одне життя, годилося б застосувати, на противагу психології планіметричній, застосовуваній зазвичай, своєрідну просторову психологію, — надавали нової краси воскресінням, здійснюваним моєю пам’яттю, поки я міркував сам душею в бібліотеці, оскільки пам’ять, впроваджуючи минулість у теперішність без змін, тобто лишаючи її такою, як у момент, коли вона була теперішністю, зводить нанівець той величезний вимір Часу, за яким реалізовується життя.