Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

що завдало б йому чимало гризот, бо його чулість зосереджувалася на цій істоті й він із самих її поглядів, кинутих на чоловіка чи жінку, непохибно вгадував, хто з незнайомців їй подобається, а хто ні. Власне, своїми розповідями вона гадала постачати мені те, що їй здавалося сюжетами для новел. Вона помилялася — не тому, що бодай колись, як світ світом, не засипала вщерть засіків моєї уяви, а тому, що я сам майже несамохіть, із допомогою чогось, наче сеанс ясновидства, висвітлював первні її життя.

Дук Ґермантський приберігав свої перуни виключно для дукині через її надто вільні флірти, на які пані де Форшвіль не переставала звертати його роздратовану увагу. Отож дуки-ня була дуже нещасна. Щоправда, барон де Шарлюс, якому я колись нагадав про це, запевнив мене, що перший завинив тут не брат і що легенда про дукинину вірність по суті зіткана з безлічі спритно приховуваних походеньок. Чуток про це до мене ніколи не доходило. Майже кожен бачив дукиню Германську в іншому світлі. В умах усіх панувала думка, що вона завжди була жінка без догани. Я не міг вирішити, яке з цих двох уявлень відповідає правді, правді, майже завжди оповитій мороком невідомости для трьох чвертей людей. Мені добре в помку вбилися блакитні блудні погляди дукині Германської в головному нефі комбрейської церкви, але ж насправді ці погляди не заперечували жодного з отих двох уявлень, і одне і друге уявлення могло надати їм різного і однаково прийнятного сенсу. У своїй дитинній глупоті я колись на мить узяв їх за любовні погляди, звернуті до мене. Згодом я зрозумів, що то були ласкаві погляди удільної володарки, до пари зображеним на церковних вітражах, погляди, звернуті до васалів. Чи ж можна було тепер припускати, що правдивою була моя перша гадка і що як згодом дукиня ніколи не говорила мені про кохання, то лиш тому, що боялася більше скомпрометувати себе з приятелям її тітки та сестринця, ніж із незнайомим хлопцем, випадково зустрінутим у святому Іларії Ком-брейському?

Якусь мить дукиня, либонь, була щаслива, відчуваючи, що її минуле стає соліднішим, скоро я поділяю його з нею, але після кількох моїх запитань про провінційність пана де Бре-оте, якого я колись не дуже відрізняв від дука Саганського чи дука Ґермантського, вона знову стала в позу світської жінки, тобто огудниці світськости. Розмовляючи зі мною, дукиня провела мене по палацу. В менших віталеньках зібралися близькі друзі; аби послухати музику, вони воліли усамітнитися. У салончику стилю ампір її слухало кілька фрачників, сидячи на канапі; біля овального люстра-псіше, підтримуваного Мінервою, стояв прямокутний шезлонг, увігнутий посередині, мов колиска, на ньому лежала дівчина. Недбалість її пози — незнайомка ані зворухнулася, побачивши дуки-ню, — контрастувала з чудовим сяйвом ампірної сукні ясно-вишневого шовку, перед яким блідли найшарлатовіші фуксії; кокарди та квіти немовби вросли у тканину з перловим полиском, здавалося, їх там вибито з давніх-давен. Аби привітатися з дукинею, вона ледь схилила свою гарну чорну голову. Був ще білий день, проте вона зажадала, щоб на вікнах запнули заслони, — так можна було уважніше слухати музику, — і на триніжку, аби ніхто не спіткнувся, запалили урну, де жарів кволий вогник. У відповідь на моє запитання дукиня Ґермантська пояснила, що це пані де Сент-Еверт. Тоді я поцікавився, ким вона доводиться відомій мені пані Сент-Еверт. Дукиня Ґермантська відповіла, що це дружина одного з її онуків, і хоч видавалася примиреною з думкою, що молодиця з дому Ларошфуко, усе ж заперечила, що сама знайома з Сент-Евертами. Я нагадав їй про один вечір (відомий мені, правда, тільки з чуток), коли, принцесою де Лом, вона знову спіткала Сванна. Дукиня Ґермантська запевнила мене, що взагалі не була на цьому прийнятті. Дукиня завжди вміла брехеньку скласти, а нині брехала ще більше. Пані де Сент-Еверт уособлювала для неї салон — щоправда, з часом підупалий, — існування якого їй подобалося заперечувати. Я не наполягав. «З ким ви могли побачитися в мене, то це з її дотепником-чоловіком, — аз нею я не зналася». — «Але ж вона не мала чоловіка». — «Вам так здавалося, бо вони розлучились, між іншим, він був куди приємніший за дружину». Врешті до мене дійшло, що колос, здоровенний і на диво барчистий, сивий як голуб чолов’яга, з яким я стикався майже всюди, не знаючи його імени, був мужем пані де Сент-Еверт. Він помер торік. Що ж до сестриниці, то бозна-чому, може, від завійниці, нервів чи флебіту, а може, від пологів, близьких, недавніх чи невдалих, вона слухала, лежачи і не бажаючи ворухнутися, хто б не ввійшов. Десь-найпевніш, вона, хизуючись своїми пишними червоними шовками, надумала, простягнувшись на шезлонгу, вдавати із себе Рекам’є. Вона не здавала собі справи, що завдяки їй у мені знову розпустилося наймення Сент-Еверт, визначаючи після такої довгої перерви простір і неперервність Часу. Це ж бо Час колисала вона в цьому човникові, де квітло прізвище Сент-Еверт і стиль ампір у шовках червоних фуксій. Дукиня Ґермантська завжди заявляла, що їй ненависний стиль ампір; виходить, женучись за модою, хоча і з певним запізненням, вона ненавиділа його й тепер. Не вдаючись у подробиці, вона говорила про Давіда, якого майже не знала, у ранній молодості вона мала пана Енґра за найнуднішого з шаблонників, потім, з доброго дива, визнала за найяскравішого майстра Нової Штуки і в цьому своєму захопленні вже відкидала Делакруа. Які щаблі вона переступала, переходячи від хвали до хули, не так важливо, бо це відтінки смаку, розжовані мистецтвознавцями ще десять років тому, перш ніж про них заговорили премудрі дами. Полаявши ампір, вона перепросила за розмову про таких незначних людей, як Сент-Еверти, і про таку дурницю, як провінційність пана де Бреоте, бо їй було невтямки, чому це мене цікавить, достоту, як пані де Сент-Еверт-Ларошфуко, заклопотаній своїм шлунком чи енґрівськими ефектами, було невгадно, що мене чарувало її ім’я та ім’я її чоловіка, а не славніше ім’я її родичів, і що я відводив їй ролю якоїсь функції, покликаної в цій кімнаті, сповненій бутафорії, колихати Час.

«Але хіба ця бридня чимось цікава, навіщо про неї говорити?» — спохопилася дукиня. Цю репліку вона кинула півго-лосом, і слів її не почув ніхто. Проте якийсь молодик (він згодом зацікавить мене своїм прізвищем, куди ближчим мені колись, ніж прізвище Сент-Еверт) підхопився мов ужалений і відійшов чимдалі, аби не заважали йому слухати. Саме грали «Крейцерову сонату», але молодик, неуважно перебігши очима програму, подумав, що